Історія Добродійки Марини Іваніченко

У складні, темні часи – ми всі маємо об’єднуватись. 

Марина Іваніченко, 60 років. Киянка.

Марина Іваніченко сама почала шукати можливості допомагати іншим після повномасштабного вторгнення росії. Спочатку, разом з іншими мешканцями будинку, організовувались і почали готувати їжу для київського ТРО, а потім ходила плести маскувальні сітки для військових.

“Але я шукала роботу саме на складі, бо маю досвід такої роботи, знала, що там буду найефективнішою. В соціальних мережах я побачила інформацію про те, що Клуб Добродіїв шукає волонтерів для складу. Я заповнила анкету і мені зателефонував менеджер по роботі з волонтерами і запропонував – приєднатися до складу”, – розповідає Добродійка.

На складі Фонду пані працює з січня. Каже, що склад їй сподобався відразу: “Сподобався Артем (керівник складу – ред.), який завжди запитає як справи і подякує за роботу. Сподобались хлопці, які там працюють, вся команда”.

Жінка розповідає, що звикла бути активною завжди і в усьому. Навіть після того, як вийшла на пенсію.

“Дуже люблю вести активний спосіб життя, з чоловіком катаємось на велосипедах та лижах. На лижі вперше я стала у 40 років.  І завдяки пенсії, я можу знайти вільний час, протягом тижня декілька днів, протягом декількох годин приїхати на склад і зробити корисну роботу. Я рада, що знайшла таку зайнятість на складі, бо допомогти дітям зараз – це дуже необхідна справа”, – каже Марина Іваніченко.

За словами Добродійки, місія Клубу Добродіїв буде актуальною завжди. У Фонду не один напрям роботи, не лише термінова допомога базовими товарами, але й розвиток та підтримка. Батьки і школа не завжди можуть дати такий розвиток, а Клуб Добродіїв звертає увагу і на багатодітні родини, і родини у складних обставинах.  А під час війни – це майже безцінно!

Добродійка зізнається, що вся робота Клубу Добродіїв – це неймовірні історії, і дітей, яким допомагають, і команди, яка працює.

“Я знімаю капелюха перед однією родиною – переселенців з Маріуполя, які приходять працювати на склад з двома онуками. Вони розповідають, що спеціально беруть дітей з собою, щоб показати, що допомагати іншим – це круто, це потрібно. Мені дуже сподобалась їхня позиція, бо як переселенці вони могли просто приїхати і відходити від всього того жаху, який довелося пережити”, – ділиться вона.

Пані Марина переконана, волонтерство – має йти від щирого серця, цю роботу не можна робити через силу.

Зараз вона не будує далеких планів, головне – дочекатись перемоги, але не сидячи склавши руки, а допомагаючи!

“Я не будую далеких планів. Особливо на після перемоги. Ми всі чекаємо на Перемогу, бо хочеться повернутися до спокійного мирного життя, відновити подорожі. Я стала пенсіонеркою під час війни, це також період, коли треба перебудовувати своє життя. Тому, далеко наперед я не думаю. Зараз ми всі мусимо допомагати. А далі – зробимо видих і вже будемо будувати плани”, – говорить Марина Іваніченко.