“Ми дуже хочемо додому, хоч і знаємо, що наш будинок зруйнували у день, коли ми виїхали” – історія родини, яка врятувалась з Маріуполя

Коли родина Білай втікала з окупованого Маріуполя, Артему, Глібу та Христині було 16, 8 та 2,5 роки відповідно. Велика щаслива маріупольська родина жила в центрі міста, майже біля сумнозвісного Драмтеатру, у приватному будинку. Сім’я лише нещодавно закінчила ремонт у власному помешканні і будувала щасливі плани на майбутнє.

“Коли почалось повномасштабне вторгнення ця стара дерев’яна підлога, яку ми замінили, але ще не вивезли, рятувала нас – ми палили її в мангалі, щоб хоч якось приготувати їсти та погрітися. Мінімальні запаси харчів у нас були, бо у родині троє дітей. Місцеве населення винесло все, що можливо було з магазинів вже у перші дні. З чоловіком ми шукали продукти під ракетними обстрілами, але вже нічого не було. Навіть корму для тварин. Росіяни взяли за практику обстрілювати чергу за водою. За допомогою дронів коректували вогонь спеціально на скупчення людей – біля потоку, єдине місце, де можна було набрати води, – все було вкрито трупами”, – згадує мама родини Наталя.

Спочатку вторгнення здавалося, що це швидко закінчиться: “Ми думали, що це буде сценарій 2014 року, коли наші війська відтіснять противника з околиць міста і все буде добре. Але реальність виявилась іншою”.

5 березня авіанальотом вбило сусіда і друга родини, протягом тривалого часу він лежав у дворі свого будинку під завалами.

Інтенсивність боїв наростала з кожним днем, стріляло все, що могло стріляти.

“Ми не вірили, що місто будуть руйнувати, його лише нещодавно відновили. Потім стало ясно – ніхто нас жаліти не буде”, – говорить Наталя.

Перша спроба виїхати була 8 березня. Але наші військові завернули родину назад, бо дорога вела в епіцентр обстрілу. Вся дорога була вкрита трупами. Людей нікому було навіть забрати.

Вже 15 березня у складі цивільної колони виїхали на Бердянськ – під обстрілами.

“Цинічне було те, що навкруги падають бомби, а росіяни кажуть нам: “Закрийте вікна машини, дітей застудите”. Також окупанти намагалися нажитися на людях, які втікали від війни – пропонували купити у них пальне”, – згадує жінка.

Єдине, з чим пощастило – не влаштовували фільтрацію.

Виїхавши, родина спершу оселилася в селі під Уманню. Щоб якось прогодувати дітей, чоловік та дружина влаштувалися травити шкідників у полях. Це була єдина робота.

“Навіть змогли посадити і викопати картоплю”, – сміється жінка. Далі родина поїхала до Києва, щоб знайти більш оплачувану роботу.

“У соцмережах я побачила оголошення про допомогу від Клубу Добродіїв для родин ВПО з дітьми. Це було дуже швидко і дуже необхідно. У нас у родині старші сини, тому донька, на правах дівчинки, відразу схопила альбом з олівцями і почала малювати. Все, що приходить в будинок проходить її перевірку”, – говорить пані Наталя.

Те, що довелось пережити, відобразилось на всій родині. Старший син навіть втратив мотивацію займатися улюбленою справою.

“Старший син у нас молодець – за свої проєкти з вітряної генерації навіть отримував Президентську стипендію, займав призові місця в конкурсах МАН (Мала академія наук – ред). Зараз він не хоче нічого створювати. Каже, що хоче створювати лише для Маріуполя”, – ділиться Наталія Білай.

Родина мріє про відновлення власного будинку у рідному звільненому місті.

“Ми дуже хочемо додому, хоч і знаємо, що наш будинок зруйнували в той же день, коли ми виїхали. Сподіваюсь, що ми відновимо наше житло і його не встигнуть знести. Хочемо повернутися і щоб у дітей було щасливе майбутнє. Повернути наше життя і втілити всі мрії, бо вони нікуди не зникли”, – розповідає жінка.

Наприкінці розмови Наталія зізнається, поговорили і навіть легше стало: “Не хочемо з чоловіком про це вдома при дітях говорити. А зараз згадала це і краще стало”.