ХОЧУ ПЕРЕДАТИ ДІТЯМ РОЗУМІННЯ МОДЕЛІ СІМ’Ї

Наталя Тарасенко – топ-менеджер ІТ-компанії. Про себе каже: “Я – людина, яка більшість свого часу проводить на роботі”. Та, незважаючи на це, чільне місце у житті дівчини займає волонтерство. Наталя є супер-добродієм дитячого будинку «Надія». Це для неї – і виклик, і покликання, і можливість реалізувати її нестримні ідеї.

Продиктувала особиста історія
Коли мені було 18, у мене померла мама, а коли мені був 21 рік, у мене помер тато. Тоді я була, можна сказати, уже в дорослому віці. Але, гадаю, ніколи не можна бути готовим до таких випробувань.
Я залишилася не сама. У мене є молодша сестра. Тому мені довелося у різний час виконувати різні функції: то мами, то разом мами й тата. Я думаю, ця особиста історія і продиктувала моє бажання допомагати дітям із дитячих будинків.

Стрибнула у волонтерство, як із трампліна
У мене є така штука: те, що має зі мною статися, відбувається дуже швидко. Я до цього не живу роки. Так у мене відбулося і з волонтерством. Не скажу, що це відбулося спонтанно, але, по суті, стрибнула я в волонтерську діяльність, як із трампліна.

Воно мене зразу затягнуло
Клуб Добродіїв – це мій перший досвід. Пам’ятаю перше знайомство. Це був Facebook, це було фото, на якому була відмічена моя знайома, яка працює в UNIT.City (Перший в Україні інноваційний парк – Прим.). Саме тоді у них відбувся візит до дитячого будинку (Клубу Добродіїв та UNIT.City – Прим.). З того фото я перейшла на сторінку Марічки Артеменко, а вже звідти дізналася про зустріч Клубу Добродіїв, яка мала відбутися за тиждень – у вересні 2018 року.

Я пішла на зустріч, де Марічка розказувала про діяльність “Клубу”. Я зрозуміла, що можу бути тут корисною зі своїми контактами, зі своїм досвідом. З першої зустрічі мені хотілося все і одразу. Бути автодобродієм? Можу! Залучити компанію, в якій працюю, до благодійності? Можу! Поділитися корисними контактами? І це можу! Як тільки я почала, якось так воно мене зразу затягнуло…

Контакт із дітьми щоразу стає кращим
Я почала з найменшого – їздити в дитячі будинки. Зараз моя цінність у тому, що я – супер-добродій дитячого будинку «Надія». Я вже бачу реальний результат того, що я туди регулярно приїжджаю. Бачу, що навіть із дітьми старшими за віком, з якими найважче встановити контакт, цей контакт із кожним візитом стає все кращим.

Найбільше мене гріє думка про те, що коли я приїжджаю до “Надії”, вони мене обіймають і знають, що я “їхня”. Але я ще тільки ледь-ледь відкрила ті дверцята, через які можна завантажувати їм щось корисне.

Думала, волонтерство – це важче
Їдучи вперше, думала, буде важче, що розплачуся. Але ні. Це був дитячий будинок “Чебурашка”. Була похмура холодна погода, зустріч добродіїв на “Видубичах”, там, де всі губилися, не могли знайти ту машину, в якій їхати. Пам’ятаю, що хвилювалася, але, незважаючи на те, що погода була холодна, мрячна, я дорогою бачила кольорові нюанси: то дерево якесь гарне, то ще щось.

Коли ми тільки під’їхали до дитячого будинку, діти у вікна почали виглядати. І от я думаю: це – всьо: зараз переступлю поріг, вони до мене підійдуть – і я почну плакати. Аж тут – просто зустріла дітвора, обліпила, захопила.

Чергова поїздка – чергове піднесення
Після першого візиту до дитячого будинку я вийшла з відчуттям того, що все нормально. Звісно, я не малювала в уяві убогі картини життя у дитячому будинку. Але я чомусь думала, що атмосфера там буде більш тяжкою. Так, там є багато недосконалостей, але діти в цілому живуть у нормальних умовах. Тепер щоразу, коли їду з чергової поїздки назад, відчуваю таке піднесення, що готова йти пішки.

Речі, які шокували
Я думала, що більшість дітей – сироти, які не мають батьків. А там, з ким не спілкуюсь, у них є батьки. Була дівчинка, яку я анкетувала, за якою я записувала, тому що вона ще маленька:
– На кого ти хочеш бути схожою? – На маму.
– А де мама живе? – Там-то.
– Яка у тебе значима людина у житті? – Бабуся.
– А де бабуся? – А бабуся живе з татом там же.
– А ти з ними бачишся? – Так, вони до мене приїжджають, привозять мені подарунки.
А потім ти дізнаєшся, що в цієї дівчинки є ще два брати, які живуть у цьому ж дитбудинку. Ось так: при живих тату, мамі, бабусі троє дітей знаходяться в дитбудинку. Це дуже типово, і оце трошки рве шаблони.

Потрібно підтримувати один одного
Коли я була дитиною, мені здавалося, що щось не так. Були моменти, які мені не подобалися, і взагалі мені здавалося, що я не живу в своєму дитинстві. Зараз я дивлюся назад – і розумію, що у мене було мега-щасливе дитинство. У мене були мама з татом, які одне одного кохали, які дуже любили нас. Я б, мабуть, хотіла з того дитинства передати розуміння моделі сім’ї: коли є тато, мама, коли тато бере відповідальність за сім’ю, коли мама – шия (сміється),коли в тебе є обов’язки в сім’ї, хоча ти й дитина. Хотіла б донести, що рідні брати-сестри – це дуже круто, що потрібно підтримувати один одного.

Будь Людиною за будь-яких обставин
Бути Людиною за будь-яких обставин, думати не лише про себе, цінувати те, що ти маєш. Так я намагаюся жити. Думаю, якби в усіх людей навколо були такі принципи, наше суспільство було б набагато добрішим, дітей у дитячих будинках було б набагато менше. Хоча я – супер-добродій дитячого будинку “Надія”, я б дуже хотіла, щоб його взагалі не було. Дитячі будинки сімейного типу – це майбутнє, бо там є модель сім’ї.
А тим, хто тільки починає робити добрі справи, головна порада від мене – не боятися. У дитячих будинках – звичайні діти, такі ж, як ті, що граються на дитячому майданчику біля вашого будинку. Для того, щоб тобі відкритися, їм треба всього лише ближче з тобою познайомитися. Не бійтеся бути добродіями, а як це робити – інтуїція підкаже.

Історію підготувала Юлія Гуз