Джерело: Сьогодні

Ми поспілкувалися з Марією Артеменко – дівчиною, яка займається благодійністю, допомагає дітям і є засновницею “Клубу добродіїв”.

– Маша, розкажи трохи про свій шлях у сфері добрих справ.

– За фахом я спеціаліст із зв’язків з громадскістю, п’ять років допомагала заговорити культурним, соціальним і освітнім проектам, таким як нобелівська премія для вчителів Global Teacher Prize Ukraine, Музей новин та інші, щоб про них дізналась вся країна. А потім вирішила поєднати життя з благодійністю. Це моя пристрасть! Я щиро вірю, що благодійність може вплинути навіть на економіку країни, коли люди зрозуміють, що допомагати може кожен і будуть реалізовувати зміни в зоні своїх можливостей. А також мрію, щоб всі сили, що люди вкладають у благодійність, приносили реальний результат – тобто відчутні зміни в суспільстві.

У 20 років я випадково потрапила до дитячого відділення в Інституті раку, побачилася зі смертю в обличчя та зрозуміла, що ми прийшли у цей світ не лише споживати, але й створювати і віддавати. Це був досить важкий період, коли я дивилася на деяких дітей з розумінням того, що зовсім нічим не зможу їм допомогти, вони все одно підуть з життя. Постійно гнітили такі філософські думки, на кшталт, чому саме дитина, яка ще нічого поганого не зробила, має вмирати? Було багато сліз та роздумів. Я зрозуміла, що не можу з цим змиритися і вирішила спробувати себе в іншому волонтерстві – допомозі дітям-сиротам.

У дитячих будинках одразу було помітно, що діти мають певний “споживацький підхід”. Але, якщо копнути глибше, стає зрозумілим, що ми самі в них це виховали – меценати, волонтери, дирекція. Цим дітям потрібні можливості, ми маємо розширювати їхній кругозір, говорити з ними, підтримувати, давати точку опору. І жодна торба цукерок чи навіть нова гарна футболка цього не зроблять. Не змінить їхнє життя. Вони повинні також мати вибір, як і ті діти, які ростуть у родинах.

Але, звісно, траплялося й таке, що не у всіх випускників все складалося. І це не через те, що ми їм чогось не додали, а тому що вони зробили вибір – відмовилися від всіх можливостей і, наприклад, почали пити. Я зрозуміла, що не можу зробити вибір за когось іншого, але дитина точно має побачити альтернативу і отримати можливість обирати. Якщо ти мав можливість, але не скористався нею – це питання особисто до тебе, а не до суспільства. Повинна існувати персональна відповідальність. Тому мені хотілося б зробити децентралізацію благодійності в Україні. Зламати стереотип щодо думки, що допомагати може багатий бідному або великі міста маленьким – допомагати може кожен. І якщо ти житимеш у невеличкому містечку і матимеш ідею, яка здатна зробити світ кращим, дій!

– Коли виник “Клуб добродіїв”?

– 2014 року. І головна його ідея – не пропагувати жалість. А замість цього – допомагати дітям з дитбудинків можливостями, навчанням, підтримкою особистості. Ми анкетуємо їх, цікавимося, ким вони хотіли б себе бачити, які в них улюблені герої, що вони хочуть отримати на день народження, про що мріють. І оце все – якраз про підтримку талантів і розвиток.

У нас є декілька внутрішніх проектів, серед яких, наприклад, “Перша професія”. І якщо хтось хоче до нас приєднатися або виступити спонсором, ми говоримо – професія важливіша за цукерки. Тому на Миколая давайте краще зберемо 50 тисяч гривень і запустимо річну програму, що навчить дітей конкретному ремеслу. І коли вони вийдуть за межі дитбудинку, зможуть самі заробити собі на життя.

– Скількома дитячими будинками ви опікуєтеся?

– Ми пішли шляхом не кількості, а якості, тому обрали 10 дитбудинків різної форми – звичайних, сімейного типу і навіть за допомоги соціальної служби підтримуємо декілька дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, інколи вони ще більшої допомоги потребують. Бо такі діти, наче, і живуть у родині, мають маму і тата, але все одно нікому не потрібні.

– Якщо я хочу приєднатися до вас у поїздці до дитячого будинку, як це зробити?

– Є декілька варіантів. Наприклад, нещодавно я написала на сторінці проекту про дівчинку Машу, яка живе у дитбудинку “Сонечко”, після чого до мене звернулася одна жінка. Сказала, що у цієї дитини очі як в її власної, і що вона хоче їй допомагати, передавати гроші, речі, подарунки на свята, але їхати туди не може, бо це психологічно дуже складно. Тобто, можна передати нам кошти.

Якщо ти фахівець у певній справі, ти можеш поділитися своїми знаннями і вміннями. Ось ти, як журналіст, можеш провести майстер-клас із написання листів чи текстів. Крім того, розповісти, що текст може допомогти не лише викласти думки, але й зняти якусь напругу, якщо тобі погано і необхідно виговоритися. Ми будь-яку навичку дорослого переводимо у користь.

Якось ми мали досвід проведення курсу уроків акторської майстерності від дівчини Маші, яка є акторкою, озвучує мультфільми, грає у театрі. І діти під час цих занять вперше почали себе проявляти, відкриватися. Це було непросто, бо хтось в останню хвилину відмовлявся виходити на публіку, хтось починав боятися, але вийшло дуже цікаво.

Також у нас є напрямок “автодобродії” – оскільки усі будинки розташовані під Києвом і туди треба дістатися. Можна всіх учасників туди підвезти. Тому коли до нас приходять бажаючі допомогти, я завжди їх розпитую і намагаюся з`ясувати, яку суперсилу має людина і що вона може дітям дати.

– Як виникла ідея саме такого формату допомоги? Не цукерками або одягом, як роблять зазвичай.

– На жаль, не всі розуміють, навіщо саме хочуть відвідати дитячий будинок. Бувають моменти, коли хтось пише: “Я хочу, щоб моя дитина поїхала до дитбудинку, побачила, як жахливо там живуть діти, і після цього оцінила ступінь моєї турботи!” Це дуже дратує, чесно зізнаюся. І я в такі моменти можу дуже різко відповісти. А яку користь отримають діти, до яких ви поїдете? Що це за егоїзм такий? Ви взагалі про ТИХ дітей подумали? Ви до них приїдете, виставите, як в зоопарку, покажете своєму золотому охайному синочку і все? Нехай далі живуть?

Або одна велика компанія якось на День захисту дітей запропонувала допомогти, надавши нам дитячі речі. Я їм запропонувала ще книги, ігри купити якісь – не лише настільні, але і бадмінтон, наприклад, оскільки це червень і він дуже стане в нагоді на природі. Замість цього нам передали, зокрема, колготки в сіточку і жіночі ажурні трусики не першої свіжості.

І це стало певним переломним моментом, коли я зрозуміла, що не повинна обробляти весь той непотріб, від якого хтось хоче позбутися, одночасно відчувши себе благодійником. І коли хтось після цього знову писав, що хоче віддати нам якісь речі, я відповідала – а з чого ви взяли, що ваш мотлох їм потрібен? (сміється).

Продовження інтерв’ю – на сайті.