Ставай амбасадором Місця Сили!
Підсиль своїм донатом унікальний простір від Клубу Добродіїв для відновлення та розвитку стійкості підлітків під час війни.
Усі кошти будуть спрямовані на функціонування Місця Сили.
«Бути дітьми перемоги, а не війни»: The Ukrainians про дослідження Клубу Добродіїв та про те, як допомогти підліткам будувати своє життя у часи змін
«Бути дітьми перемоги, а не війни»: The Ukrainians про дослідження Клубу Добродіїв та про те, як допомогти підліткам будувати своє життя у часи змін
Два роки пандемії, понад рік повномасштабної війни, яка досі триває: українська молодь проживає і без того непростий підлітковий вік, сповнений пошуків себе і місця у житті, на тлі великих потрясінь і втрат. Із 2020 року їхнє навчання, спілкування, підготовка до вступу відбувалися здебільшого онлайн, а протягом останнього року — ще й в укриттях та евакуації. Допомогти підліткам, попри все, сприймати дійсність без зайвого травмування і будувати своє життя виважено і планомірно, наскільки це можливо у нашій реальності, — завдання дорослих.
Благодійний фонд «Клуб Добродіїв» у співпраці з Plan International провів велике соціологічне дослідження серед підлітків 13-19 років, аби виявити, яким є їхній запит до решти суспільства, чим вони живуть, чого прагнуть і про що замислюються на тлі повномасштабної війни.
Ось деякі дані з цього дослідження:
47% опитаних змінили бачення власного професійного майбутнього, чверть нарешті зрозуміли, ким хочуть стати і чим займатись;
86% опитаних бачать своє майбутнє в Україні;
6% — вирішили обрати військову спеціальність;
27% хотіли би зрозуміти, як саме можуть бути корисними у післявоєнній Україні;
25% опитаних підлітків вважають себе своєю опорою;
83% хотіли б дізнатись, як можуть підтримати себе у буремні часи.
Попри те, що 89% підлітків відчувають підтримку, 59% опитаних хотіли би отримувати її більше від близьких. 62% опитаних відчувають, що не отримують достатньо знань через війну, а 56% — відчувають високу завантаженість через навчання.
У «Клубі Добродіїв» упевнені: підлітків потрібно слухати та чути, а також слідкувати за змінами в їхньому житті та настроях. Якщо дорослі знатимуть, що відбувається з їхніми дітьми, учнями та підопічними, то зможуть стати підтримкою на їхньому шляху — з усіма перешкодами та викликами.
The Ukrainians поговорили з чотирма впливовими українцями, які самі є батьками, про те, що ми як суспільство можемо дати нашим дітям.
Альона Каравай, кураторка і співзасновниця галереї «Асортиментна кімната»
Ми, як суспільство і батьківська спільнота, мали б зустрітися з реальністю і зрозуміти, що «цей дощ надовго». Навіть воєнна перемога не означає остаточного кінця цієї війни. Нам треба це визнати і вже зараз працювати з нашими підлітками, вибудовувати сталу систему освіти і підтримки.
І під час війни, і після перемоги ми мали б сприймати їх серйозніше і давати їм голос.
Те, що я бачу по своїй дочці, по її друзях, — вони набагато кращі люди, ніж ми. Вони значно освіченіші в плані емоційного інтелекту, вони краще розуміють свої почуття, в них більше емпатії, місійності, розуміння, як працює суспільство, ніж у мене в їхньому віці.
Треба припинити в односторонньому порядку напихувати їх інформацією, знаннями, які їм ніколи не знадобляться, а все-таки почати більше слухати їх і вирішувати усі їхні питання й потреби разом із ними, прислухаючись до них.
Я по собі знаю: батькам часто не вистачає емоційної опори, аби підтримувати себе, справитись з тим, що відбувається. Нам треба брати себе в руки і підтримувати наших дітей. Памʼятати про те, що навіть у час війни вони залишаються дітьми, які шукають цю опору в нас. Найбільше, що ми можемо дати, — це наша підтримка, а усе інше — знання, навички, — вони доберуть самі.
Олександр Педан, телеведучий і громадський діяч
Нам треба дати дітям повноцінні можливості для здобуття освіти. Зробити усе, аби діти по максимуму змогли вчитись офлайн. За останні три роки ми вже побачили, як це важливо — соціалізація, спілкування з педагогами віч-на-віч. Також варто зрозуміти, що діти зараз дуже швидко дорослішають і до них треба ставитись відповідно — поважати їхню думку і точку зору. Вчити їх критично мислити, аби ми не програвали росіянам інформаційно.
Окреме моє прохання до батьків: зрозумійте, що діти — це маленькі дорослі, які постійно живуть у стресовому стані.
Я чув багато тез про те, що діти не стресують. Це велика помилка. Треба памʼятати, що батьки для дітей — це рольова модель. Якщо батьки опускають руки — то діти теж, вони сильно емпатують. Їм треба в цьому стані приділяти більше уваги, спілкуватися, показувати, що відсутність світла, наприклад, — це можливість для живого спілкування. В дітей треба інвестувати час і увагу, а ще — якомога більше вкладати в їхню освіту.
Все починається з маленького. Як громадська організація, що вже кілька років займається проблемами підлітків, ми показуємо, що можна бути небайдужими і корисними, не залучаючи державних коштів. Ми зняли два сезони проєкту про університети і спеціальності, аби показати в легкій ненавʼязливій формі, де і на кого можна навчатися. Провели три великі профорієнтаційні конференції, де круті спікери ділилися своїм досвідом, аби замотивувати дітей і розповісти всю правду про різні професії.
Кожної нашої зустрічі я прошу їх не бути дітьми війни, які чекатимуть на пільги, а бути дітьми перемоги, які самі творитимуть свою країну, будуть максимально патріотично налаштовані і вмотивовані й точно не опустять руки.
Найперше, що ми можемо зробити, — це обʼєднатися. Під час зйомки нашого проєкту про Нову українську школу я побачив чудові кейси того, як школа, батьки і діти можуть обʼєднуватись у трикутник, який дає класні плоди. Наприклад, в одній із вінницьких середніх шкіл, не в центрі міста, батьки створили благодійний фонд, на який вони шукають гранти, спонсорські гроші і виділяють їх на дітей — для кімнати робототехніки, музичної авдиторії-студії звукозапису. Вони самі контролюють ці кошти, слідкують за тим, чого потребують діти. Це обʼєднання — найважливіше, що можна зробити, а не очорняти одне одного, в той час як діти взагалі не розуміють, що відбувається.
Євгенія Кузнєцова, письменниця, перекладачка
Цю тему — як підлітки змінилися через війну — поки що важко предметно коментувати. Бо ми ще не знаємо, як саме вплинули останні роки на дітей, які стали підлітками у час пандемії та війни. Проте ми вже точно знаємо, що це покоління буде непросте, бо відчуло сильний стрес саме в час власних внутрішніх потрясінь.
Можливо, ці діти матимуть вищий поріг чутливості? Будуть гнучкішими, легше адаптуватимуться до стресу? Можливо, і так. Але зараз варто готуватись до зворотного.
І, в будь-якому разі, ці молоді люди потребуватимуть розуміння й підтримки (що видно з опитування). Тому варто продумувати власні стратегії поведінки. Тренувати емпатію.
Римма Зюбіна, акторка
Попри те, що мій син не входить у вікову категорію опитуваних, я знаю, що у нього кожного дня є питання щодо подальшої долі України, його місця у країні і суспільстві. Чи переможемо ми внутрішнього ворога — корупцію, відсутність справедливої правової системи. Висновки наших розмов доволі сумні. Ми завжди говоримо про те, що люди не змінюються.
Натомість у мене на молодь величезні надії. Якщо молодь не змінить докорінно систему координат в українському суспільстві, то, напевне, ми переможемо у війні, але далі у нас країни не буде, ми самі себе знищимо.
Є тенденції, які зачепили мене у цьому дослідженні. Мені дуже імпонує, що молодь розуміє, що їм недостатньо освіти — онлайн-режим не дуже якісний. Людина, яка має освіту, виховує в собі свідому відповідальну особистість, розвиває критичне мислення, це вільна людина, яка є частиною суспільства свідомих відповідальних людей.
Мені подобається, що великий відсоток молодих людей вже розуміють, чим вони хочуть займатись у житті. Тут дуже потрібна допомога дорослих — батьків, викладачів, старших друзів, які би розʼяснювали, які професії нам потрібні. Дуже важливо, аби люди розуміли свою важливість, бо твоя самооцінка і самореалізація залежать від того, наскільки ти потрібен суспільству, який внесок ти робиш.
Мене турбує цифра, яка показує, що молодь не має підтримки. Це свідчить про величезну самотність молоді і розгубленість дорослих.
Я маю приклади, коли підлітки на початку війни брали ініціативу у свої руки і опікувались своїми розгубленими батьками, братами і сестрами. Наше покоління не має звички турбуватись про своє ментальне здоровʼя, та ви мусите розуміти, що ви не маєте права, як би вам не було важко, впадати у стан бездіяльності і розгубленості. Ви маєте хоча б зовні бути сильною людиною. Дитина має знати, що є дім, в який вона завжди може повернутися, — не фізичний дім. Вона може прийти до вас, і ви завжди будете їй опорою. Наші бабусі і батьки, моє покоління — ми всі дуже недолюблені. І потім ми зрощуємо самотніх і емоційно пригнічених дітей, і коли їм погано, вони не знають, що їм робити. Ось це, мабуть, найбільша проблема. Якщо у дитини буде любов і підтримка батьків — вона матиме ресурс і на освіту, і на реалізацію.