Що стоїть за анкетами на термінову допомогу? Тисячі болючих історій. 

Щодня верифікаційний центр Клубу Добродіїв читають, опрацьовують їх, комунікують з учасниками цих подій. 

Ми вирішили, настав час ділитися цими історіями. Щоб подякувати кожному, хто підтримує такі родини, показати, як важливо не зупинятися це робити, розуміти, що разом ми зможемо допомогти більше. 

“Донька побачила літак прямо над нашим будинком, розплакалась, але кричить: ”Мамочко, не бійся!”

Пані Оксана (ім’я змінено з міркувань безпеки) з родиною проживали на території Запорізької області. Наразі ця територія окупована. Чоловік – колишній правоохоронець, син – військовослужбовець, молодша донька школярка, пані Оксана відмовилась працювати на окупаційну владу. Родина змушена була виїздити, покидати домівку…

“Восени 2021 року наш старший син пішов служити в ЗСУ. Я, чоловік, молодша донечка і мама залишилися жити разом. До повномасштабного вторгнення росії, в нас було звичайне життя, ми з чоловіком працювали, донечка в школу ходила, старший син служив. Ранок 24 лютого змінив життя назавжди. О 6 ранку нам зателефонував друг родини, не міг додзвонитися до мого чоловіка. Коли я підняла слухавку, він каже:”Ти що, нічого не знаєш? Війна почалася. Хапайте сумки і тікайте”, – згадує жінка. 

У той ранок чоловік прийняв рішення, поки нічого не відомо, родина продовжить поточні справи, підуть на роботу, бо обов’язки ніхто не відміняв. 

“Я працювала в продовольчому магазині. Телефоную керівництву, кажу: “На роботу не вийду, війна”. А мені відповідають, щоб я не вигадувала і йшла працювати. Так ми по роботам і розійшлися. Але чоловік майже відразу повернувся додому – за селом вже йшли бої, літаки, техніка, ледь повернувся додому”, – ділиться переселенка. 

Пані Оксана згадує, в перші дні люди почали скуповувати все у магазині, стояли довгі черги за продуктами, потім почалися великі перебої з хлібом, його навіть перестали привозити. 

“В перші дні війни ми з донькою виходимо у двір і раптом над нашим будинком так низько пролітає російський винищувач. Мені здавалося, я розгледіла кожну деталь літака. Ми з донькою так злякалися, вона починає плакати і кричати: ”Мамочка, не бійся”, – згадує Оксана. 

Спочатку родина прийняли рішення не їхати, не хотіли лишати бабусю. Потім у селище зайшли російські військові: “Понад 15 днів ми жили у підвалі, бо росіяни зламали систему оповіщення повітряної тривоги. З 26 березня в селі вже була “нова влада”. 

Жінка була змушена щодня ходити на роботу, але дійшло до того, що жінки та дівчата намагалися не виходити на вулицю самі – російські військові почали чіплятися до них. 

“Неодноразово у магазині, де я працювала, чула від окупантів фразу, “почему вы нам не улыбаетесь?”, а як я буду посміхатись їм, в мене син воює в ЗСУ. Трималась тільки тому, що дуже переживала за родину, за доньку. І при цьому, в нас в селі ворог, а я не можу додзвонитися до старшого сина”,- говорить вона. 

“Виїжджали без речей, в руках документи і мишка доньки”. 

Рішення виїздити прийняли після того, як у село заїхали підрозділи російського ФСБ (Федеральна служба безпеки рф – ред.) і почали проводити обшуки по домівках – шукали чоловіків, які приймали участь в АТО, служили в українському війську чи поліції. 

На блокпосту родина стояла декілька годин, окупанти понад 20 разів перевіряли документи. Блокпост окупанти поставили посеред поля. Декому доводилось по декілька тижнів очікувати свій шанс на порятунок – пропуск через лінію розмежування. У машині з героїнею нашої історії також їхала молода родина з шестимісячною дитиною на руках.

“Виїхали в чому були, з речей тільки документи і мишка у кульці, яку донька не захотіла залишати ні за що на світі: “Мама, як мишку кинути?”. Першим поїхав чоловік. Ми прощалися так, ніби ніколи більше не побачимось, бо росіяни вже викрадали чоловіків та розстрілювали людей на блокпостах. З донькою виїздили вдвох. Паспорт в кишені, мишка в руках”,- говорить Оксана. 

Раз за разом російські військові запитували одне й те ж. Змушували виходити і сідати назад в машину. 

“Після чергової перевірки документів, увагу одного з військових привернула кулька з мишею. Він відкрив цю кульку і миша його вкусила. Тут донька злякалась найбільше, бо ніхто не знав, яка буде його реакція. Так, як моя дитина проходила ці перевірки, мені ще треба було повчитися. Я нервувала, а вона ніби маску на себе одягнула. Не вимовила жодного слова. На щастя, нас відпустили”, – розповідає жінка. 

Коли здавалося, що вже все позаду, окупанти витягнули крупнокаліберну зброю і почали стріляти в повітря: “Ми бачили, що це стріляють вони. Потім підходили до нас і питали: ”Бачили, як вас українці обстрілювали?”

“Соромно звертатись по допомогу до сторонніх людей, які разом с тобою теж переживають війну, але інколи без цього не обійтись”

Після тривалого стресу родина змогла перетнути лінію розмежування. Але у Запоріжжі чекали нові виклики – без грошей, без домівки, без належної підтримки. 

“Тільки щоб виїхати з окупації, нам довелося позичати кошти. На ці ж гроші знайшли і винайняли житло. Воно нас зовсім не влаштовувало. Але інших варіантів не було,бо єдина перспектива – ночувати у спортзалах та на лавках. Вирішили зостатися і розбирати те, що є”, – розповідає Оксана. 

Жінка зізнається, що пріорітети зовсім змінились. Головне – вижити. 

Родина потребувала допомоги, шукали оголошення в соціальних мережах і знайшли інформацію про термінову допомогу від Клубу Добродіїв.

 “Я залишила заявку і буквально протягом двох днів отримала зворотній зв’язок. Заповнила форму і менше, ніж за два тижні ми отримали набір термінової допомоги. Зміст коробки вразив – все було потрібне і найнеобхідніше. Але найбільше здивували альбом для малювання та кольорові олівці. Моя донька дуже любить малювати і це була неймовірна підтримка. Якби не волонтери, то взагалі було б складно”, – говорить вона. 

Зараз родина будує плани на майбутнє, шукають роботу і вірять, що скоро рідний дім буде звільнено. 

“Були хвилини і смутку, і печалі, і сльози, але ми намагаємось підтримувати один одного та поступово долаємо перешкоди. В таких ситуаціях титанічну підтримку надають саме волонтери та благодійні фонди. Величезна подяка всім, хто до цього долучений, на всіх етапах, від організації і до видачі. Так, ви нас підбадьорюєте, підтримуєте, даєте змогу рухатись вперед, але повірте… Соромно, дуже соромно звертатись по допомогу до сторонніх людей, які разом с тобою теж переживають війну, але інколи без цього не обійтись. Дякую, дякую, дякую фонду та всім працівникам ланки. Ваша допомога неоціненна. Вражена, задоволена, натхненна, захоплена, вдячна за вашу підтримку. Розумію, що ви теж живете в час війни і не розумію, як вам вдається піклуватись в цей час про інших?! Ваша сила духу, тяжка праця, моральні устої. Великі серця – є натхненням і прикладом особисто для мене. Дякую, дякую, дякую!”, – говорить Оксана.