“Моя дитина позбулась непотрібних комплексів, відчула якусь силу”: мама Марина про арттерапію від Клубу Добродіїв

Родина Леховських до повномасштабного вторгнення росії проживала у Херсоні. Мама Марина і донька Поліна понад усе люблять рідне місто і до останнього, попри всю небезпеку, не хотіли його покидати.

“Я вважала своїм обов’язком не покидати рідне місто. Я вчитель. Своїм прикладом я мала показати і батькам, і дітям – все буде добре. Я казала батькам, які збирались виїжджати: “зустрінемось у Херсоні, за літо щось відбудеться”. Потім вони зізнавались – ми вам так вірили”, – каже пані Марина.

Але йшов час, окупанти почали погрожувати – діти повинні ходити до російських шкіл, інакше їх будуть забирати у батьків.

“До мене у дім рашисти приходили двічі. Я підготувала Поліну. Попросила, якщо до нас прийдуть російські військові, вона має ховатись у шафі, я підготувала їй місце. І коли вони прийшли, вона все зробила правильно. Одного дня я мила голову, коли почула дзвінок у двері. Двері відкрила моя мама. Думала, що це сусід. Потім вона мене покликала. Я підіймаю очі над ванною, а четверо озброєних росіян вже стояли у нашій квартирі. Від страху я не могла згадати, де мій одяг. А головне – де моя дитина”, – пригадує жінка.

Росіяни шукали брата і зброю: “Головне, вони мені кажуть: “Чому ви боїтесь?” А я стою у своїй квартирі, поруч озброєні люди – вороги, як не боятись”.

Після цього сумнівів не лишилось – треба лише виїздити. Сім днів родина стояла на блокпосту у Василівці, в полі чекали, щоб вирватись з окупації. Зараз родина вже облаштовує життя в Києві.

“Поліні 11 років, вона дуже творча – займалась малюванням піском, відвідувала різні кружки. Але сама по собі донька схильна до тривожності, тим більше після того, як ми виїхали з рідного Херсона. Поліна – це для мене дар Божий, вона дуже позитивна. Але вона дуже боязка дівчинка. Так було завжди. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виїхали до столиці, де здавалось, що ми маленька піщинка у великому місті. Всі ці страхи, всі обстріли — воно все накопичується”, — ділиться пані Марина.

Поліна сама розмалювала шопер і так ходить по Києву. Поліна прийшла і говорить: “Ну все, я тепер буду борзая”.

У Поліни вже був досвід спілкування з психологом, але великого ефекту не було. Тому, коли в телеграм-каналі Клубу Добродіїв побачили оголошення про старт арттерапії для дітей військових та переселенців, вирішили не втрачати такий шанс — поспілкуватися з іншими дітьми та спеціалістом.

“Ми вважаємо, нам дуже пощастило, що ми потрапили на курс, бо я бачу результати. Заняття арттерапією – це панацея. Поліна не могла дочекатися п’ятниці, щоб піти на заняття. Якщо були інші плани, то ми їх всі відкладали, бо нам треба на заняття. Поліна летіла на арттерапію. Їй дуже сподобалась сама психологиня”, — згадує жінка.

Діти робили там багато вправ, вчилися справлятися з проблемами, працювати зі своїми станами.

“Коли закінчився курс, Поліна прийшла і говорить: “Ну все, я тепер буду борзая”. Можливо, інша мама засмутилась від таких слів, мене навпаки вони порадували. Моя дитина позбулась непотрібних комплексів, відчула якусь силу. Наче і не гарна фраза, а для мене це результативність. Я не очікувала такого ефекту.”, — розповідає мама дівчинки.

Пані Марина ділиться, після арттерапевтичних занять у дитини залишилось менше страхів, дівчинка стала більш розсудливою.

Сама Поліна згадує, найбільше, що їй запам’яталось, як всі робили колаж своєї мрії, колаж кожного учасника.

“У своєму колажі я вказала, що мрію повернутися додому у рідний Херсон, а коли виросту — подорожувати, мати тварин, але найбільше я хочу повернутися додому. Можливо для когось це буде незрозумілим, але я скучила за тим, як я і мої друзі збиралися в школі у Херсоні. Потім було навчання онлайн,не бачились з друзями, а тут наживо зустрілися на арттерапії, жартували, щось розповідали про себе і це мені найбільше запам’яталось”, — каже дівчинка.

При спогадах про рідний Херсон Поліна трішки почала плакати. Коли автор перепросила за те, що засмутила, Полінка сказала: “Нічого, це сльозинка радості”.

Мама дівчинки додає, що вони дуже задоволені проведенням арттерапії, слідкують за сторінками Клубу Добродіїв і сподіваються, що ще приєднаються до подібних заходів для дітей.

“Мама, ти мене чуєш, ми їдемо у Херсон”

Мама Марина зізнається, коли почалась війна у 2014 році, вони на це не звертали уваги, як варто було. Тих людей вона зрозуміла лише тоді, коли у їхній дім прийшла війна.

“Ми завжди думали, що Херсон — це тихе місто, з інертними жителями. В нас завжди все дуже тихо було. А коли наші люди вперше вийшли проти рашистів на площу, голими руками зупиняли окупанта, їх обстрілювали, але щодня продовжувались демонстрації, я зрозуміла — люди в Херсоні дуже терплячі, але дуже справедливі, з правильними думками і діями. Справжні патріоти”, — каже жінка.

Інколи у мами закрадались думки: можливо вже варто будувати нове життя у Києві. Але Поліна категорична — після завершення війни — тільки повернутися додому.

“Поліна — патріот свого міста, вона не хоче навіть думки припускати про те, що ми не повернемось додому. Коли я їй пропоную тут обживатись, йти в київську школу, Поліна каже категоричне “ні”: “Мама, ти мене чуєш, ми їдемо у Херсон”, — каже жінка.

Поліна з мамою біля рідної школи у Херсоні

Окупанти знищили частину школи, де навчається Поліна і викладає пані Марина. Зараз родина Леховських мріє повернутися додому, як і багато родин, відновлює ментальне здоров’я.

“Донька часто говорить: «Мам, а правда, наша школа буде ще краще, ніж була». І я обіцяю, що буде, хоч не відразу. І для цього ми також маємо докладати сили”, — додає пані Марина.