“Клуб Добродіїв я уявляю сонечком”: воєнна історія родини з Мелітополя

Тетяна, 52 роки. Син Михайло, 15 років

Документуємо, збираємо по краплинам історії українських родин – наші спільні історії. Щоб після Перемоги пам’ятати, що ми всі пережили, як гуртувалися, як допомагали.

Цього разу записали для вас історію неймовірної родини з Мелітополя.

Родина прийняла рішення покидати улюблене, але тимчасово окуповане місто після того, як постало питання продовжувати навчання дитині.

“Наша родина не уявляла, як це дитина буде ходити до ворожої школи. Навчатися онлайн, по-перше, технічно було неможливо, бо постійно пропадав зв’язок, а по-друге, небезпечно. Мелітопольці ділилися історіями, особливо ті, хто проживав у приватному секторі, що окупанти ходять по будинках, складають списки мешканців, примушують дітей ходити до школи. Але це суперечить світогляду нашої родини і нашої дитини. Це був один з факторів, що змусив нас виїхати”, – ділиться пані Тетяна.

Жінка зізнається, прийняти той факт, що в рідному місті орудують окупанти було  психологічно важко, почастішали непрогнозовані серцеві напади. Медичну допомогу на перших термінах окупації можна було отримати лише тому, що у Мелітополі ще залишалися українські лікарі та трішки препаратів.

“Наше місто у руках варварів, Мелітополь – зона російського беззаконня та пропаганди”. 

“Перше, що зробили окупанти – скрізь розвісили бігборди зі своєю пропагандою. Читаєш і розумієш, це абсурд повний. Для людей, хто не має критичного мислення – це просто гіпноз. Ми мешкаємо у місці, де видно рух ворожої техніки. Постійно спостерігали, як вони пересуваються, це дуже важко.  Виходиш з дому і не знаєш –  повернешся чи ні. Син, якому 15, виходив з друзями на вулицю, а ти сидиш і думаєш, де він”, – згадує жінка.

Місто стало зоною беззаконня. При “владі” люди зі зброєю. Перші масові хвилі виїздів почалися тоді, коли у місто приїхала росгвардія – всі розуміли, приїхали встановлювати свої закони, примушувати до співпраці.

“Зараз наше місто в руках варварів. Приїхали родини окупантів, з дітьми. Вони руйнують дитячі майданчики, якщо хтось робить їм зауваження, то ці мамаші кричать: “Ви що тут робите? Ви не знаєте, кому ми зараз все розкажемо?”, – розповідає переселенка.

Тому, єдиний вихід – виїжджати. “Кадирівці” на блокпостах погано володіли російською мовою і взагалі не було зрозуміло, що вони вимагають – тримали автівки у живій черзі декілька годин поспіль.

Нікуди було сховатись, посадки заміновані, про що попередили самі окупанти.

Всього було чи шість чи сім блокпостів. Кожен військовий держави агресора, який підходив, перевіряв документи і змушував водія перетрушувати всі  речі пасажирів.

“Коли вже у Запоріжжі нас обійняли поліцейські, я відчула – ми вдома”. 

Тетяна зізнається, перші відчуття, коли опинились у Запоріжжі, не сплутає ні з чим.

“Коли ми вже були у Запоріжжі, нас зустрічали дівчата-поліцейські і психологи. Коли вони почали нас обіймати і ти відчуваєш, що ти вдома”, – каже вона.

Але усвідомлення того, що родина більше не в окупації, прийшло не відразу. Одного разу жінка біля пошти почула, як незнайомки проклинають росію, в середині все стиснулось від страху.

“Я почала озиратися, думаю, що ви робите, вас же почують. І тільки через деякий час я зрозуміла – я вдома. Можна не боятись”, – каже Тетяна.

“Допомога від Клубу Добродіїв була вкрай важливою, але той лист, що ви написали, зворушив мене до сліз” 

Тетяна говорить, найбільше сумують за рідними і тим життям, що залишили. Приїхали до столиці, бо тут проживали знайомі, лише з тими речами, які могли взяти у руки.

“Син залишив не просто рідне місто, він там залишив всіх друзів і частину життя. По-перше, він був старостою у класі. По-друге, він захоплюється програмуванням – разом з вчителем вони розробили тренувальні вправи для підготовки до ДПА”, – ділиться жінка.

І найбільше, що вразило у вимушеному переселенні, ставлення людей і готовність допомогти: “Був один випадок. пішли з сином до лікаря, вона запитала звідки ми і коли я відповіла, вона так щиро сказала: “Слава Богу, що ви приїхали”. У цей момент ми відчули таку неймовірну підтримку”.

Про Клуб Добродіїв і термінову допомогу пані Тетяна дізналася від групи мелітопольців у соціальній мережі, зареєструвалися і отримали допомогу: “Допомога була вкрай важлива, але той лист, який ви вклали – це так мене зворушило. Цей стан словами передати неможна. Я фонд уявляю сонечком. Важливо знати, що ти не сам”.

Для того, щоб подякувати всесвіту за допомогу, у родини пані Тетяни своя філософія.

“Ми маємо бути вдячними і помічати все хороше, що з нами відбувається, попри те, що з нами трапилось до цього. І дякувати за це. Тому, зараз, коли в мене є час, я наводжу порядок у під’їзді, в якому ми проживаємо”, – каже жінка.

Пані Тетяна зазнається, плани на перемогу лише одні – повернутися додому і обійняти всіх рідних, яких вони залишили в окупованому місці і довго-довго не відпускати.

*Примітка редактора: З міркувань безпеки родини, яка залишилась в окупованому місті, героїня історії попросила не оприлюднювати власні фото, але з радістю поділилась світлинами рідного міста, до окупації росією.