Історія добродія: Ярослава Новосад

УСМІШКА ДИТИНИ ВАЖЛИВІША ЗА ВСІ СКАРБИ СВІТУ

“У 2013 році я вперше поїхала до дитячого будинку. Відтоді не припиняла це робити” — згадує Ярослава Новосад, героїня цієї історії. Дівчина — одна з п’ятірки молодих та успішних, які дали перший поштовх Клубу Добродіїв та стали членами правління благодійного фонду. Яся, як називають її друзі, — юристконсульт у газовидобувній компанії, займається спортом, любить літературу та подорожі, а волонтерство ніжно називає відповідальним хобі.

Знайшла свою “гарячу точку”
Для мене дуже важливо бути корисною. Це, напевно, — мій головний стрижень. Дитячі будинки з’явилися у моєму житті випадково. Я приїхала зі США, де перебувала на стажуванні за програмою LegalInternship. Після приїзду мене опанувало відчуття схоже на депресію. Адже світ, який існує там, і наш світ в Україні дуже відрізняються. Я пам’ятаю, була глибока осінь, я піднімалася сходами та побачила старенького дідуся, який їх підмітав, і подумала: “Яка страшна несправедливість. Люди, які все життя працюють, мають працювати у похилому віці, щоб заробити на хліб та вижити. А в Штатах громадські роботи виконують люди, які порушили закон, вчинивши дрібні злочини!”. Тоді я подзвонила своєму татові й сказала: “Все, я їду в якусь гарячу точку, буду сестрою милосердя”. Мій батько, моя опора та підтримка, тоді відповів: “Ти зараз себе не можеш нормально тримати на ногах, а ти хочеш цілому світу допомагати? Почни з чогось маленького, обери тут якусь сферу, де ти можеш бути корисною”. Я почала шукати та натрапила на проєкт “Хочу жити, радіти, дружити”, яким тоді займалася Марічка Артеменко (це був 2012 або 2013 рік). Я поїхала у дитячий будинок і з того часу вже не припиняла.

Змінюєш світ однієї дитини — вже робиш багато
Клуб Добродіїв з’явився десь через рік після моєї першої поїздки. Марічка принесла свою ідею про мрії дітей. Сформувався осередок із п’яти дівчат, і ми почали втілювати дитячі мрії в життя. Це стало для мене альтернативою “зміни світу”. Я зрозуміла: якщо ти змінюєш світ однієї дитини, то ти вже зробив багато. Згодом ми за допомогою мого друга організували табір для дітей на березі Чорного моря. Друг сказав: “Я тебе знаю і я тобі довіряю, тому й допомагаю. Але, щоб робити це масштабно, вам необхідно заснувати офіційний фонд”. Я прийшла до дівчат з цією темою: час прийшов, реєструймо фонд! Спочатку всі злякалися, адже для всіх це був новий рівень відповідальності, так би мовити, виклик всім нам. Тож підготували статут (я як корпоративний юрист знаю, як це робити) і ми офіційно стали членами правлінням. Зараз із тієї п’ятірки залишилися Марічка, Таня та я.

Конструктив — сила, деструктив — зло
Моя перша поїздка відбулася ще до моменту створення Клубу Добродіїв. Дитячий будинок називався “Колиска дитячої надії”, у ньому виховувалося сім-вісім дітей. Було літо, сонячна погода і ми малювали на вулиці. Є таке приладдя, куди фарби заливаєш і робиш кольорові кола — все магічно виглядає. Було неймовірно. Тепер цього дитячого будинку вже не існує, всіх дітей усиновили не в Україні.

Вперше завжди страшно їхати. Але розумієш, що сльозами горю не допоможеш. Якщо ти можеш дати їм якийсь конструктиів, то це — твоя сила, і в цьому полягає твоя місія у цьому дитячому будинку. Всі знають, що Клуб Добродіїв проти жалості. Я особисто до себе ненавиджу жалість. Так само не люблю, коли люди жаліються, бо це деструктив.

З підлітками можеш спілкуватися на рівних
Я пам’ятаю нашу з Нікою першу поїздку у дитячий будинок «Сонечко», яким ми досі опікуємося. Зустрілися біля станції метро “Видубичі”, довго шукали одна одну. Ми взяли з собою приладдя для виготовлення аплікацій із круп, а коли ми приїхали у дитбудинок, то побачили, що там переважно дорослі хлопці (8-11 клас) та всього лише три малечі. Ми все ж ризикнули і показали їм те, що ми привезли, запитали: “Чи будемо робити аплікації?”. А вони: “Звичайно, із задоволенням!”. То ж ми зробили аплікації, потім пограли в монополію. З часом ці хлопці стали для нас друзями. Ми не почувалися, як волонтер і дитина. Ми стали “кентами”(сміється). Зараз ці хлопці вже випустилися, однак ми підтримуємо зв’язок — я час від часу цікавлюсь як у них справи.
Часто чую, що їздити до підлітків набагато важче, ніж до малих. Нічого подібного. З підлітками ти можеш спілкуватися на рівних. Це круто!

Футбольні пригоди
Коли ми запитали хлопців із дитячого будинку “Сонечко” про їхні хобі, всі вони сказали, що люблять футбол. І це було не так, щоб просто сказати. Вони справді були фанатами футбольного клубу “Динамо”: знали всіх гравців, тренерів, рефері, навіть коментаторів на спортивних каналах. І я тоді зрозуміла, що необхідно влаштувати похід на гру їхніх кумирів. Я підняла всі свої контакти — і ми зробили це.
Тоді грали команди “Динамо-Київ” проти “Шахтар-Донецьк” за Кубок України. Вперше за 6 років “Динамо” отримала перемогу. Друг Марічки, коментатор, домовився, і всі гравці підписали хлопцям прапор України. Коли ми виходили зі стадіону, вони кричали: “Це найкращий день нашого життя. Дякуємо!”. Це були такі емоції, що не передати словами.
Наступного року ми знову поїхали. Завдячуючи другові, який домовився зі спортивним директором футбольного клубу “Динамо”, і розмістили хлопців у VIP-зону, нагодували їх піцою, а потім ми спустилися, взяли автографи та навіть зробили селфі з усіма гравцями.

Треба запитувати у дітей про їхні істинні бажання
Було в історії й інше. Колись у дитячому будинку «Світанок» хлопчик написав, що любить футбол і є фанатом команди “Шахтар”. Ми доклали всіх зусиль і нарешті подарували йому на День народження футбольний м’яч із автографами всіх гравців та записане відео звернення команди. Приїхали з подарунками, кульками, тортом і чекали, що іменинник скаже: “Вау! У мене ще ніколи такого не було!”, а він: “Ну, ок”. Це було наше розчарування, але ми зрозуміли, що це були всього лише наші очікування. Ми не запитали, чого він насправді хоче. Треба завжди питати у дітей, чого вони хочуть. Бо з нашого боку здається, що це круто, а вони інакше сприймають цей світ. Наш світогляд трохи ширший, а їхній — вужчий через те, що вони знаходяться в дитячому будинку 24/7, в одному колективі, в режимному графіку.

Ніхто не мусить робити те, що не хоче
Серед проєктів, якими варто пишатися, можу пригадати той, який реалізували з Веронікою Булавицькою. Вероніка — професійний коуч — для дітей, якими опікується Клуб Добродіїв, провела одноденний мотиваційний тренінг. Діти у віці від 14-18 з 11 до 18 години вчилися будувати своє майбутнє, розкачували свої персональні навички. Пам’ятаю, як одна дівчина з соціальної служби міста Буча, потрапивши до команди, яка вирішила називатися “Добродії”, чітко дала всім зрозуміти, що бути добродієм не хоче, і команда називалася “Добродії мінус 1”. Куратор групи їй тоді сказала: “Якщо ти не хочеш, ти не мусиш це робити”. Це настільки вразило підлітка, що вкінці тренінгу вона підійшла до нас і сказала: “Запрошуйте мене, будь ласка, на майбутні заходи, бо мені подобається, коли мене не примушують робити те, чого я не хочу”. А ще на цьому заході ця ж дівчинка помирилася з іншою, з якою вони ворогували через непорозуміння.
Також крутим був проект із Тамілою Чехович. Ми робили майстер-клас “Мистецтво бути жінкою” для дівчаток, який відбувався в OhMyLook. Приїхали дівчатка, Таміла прочитала їм лекцію, а потім робили для них зачіски та фотосесію. Особливо цікавим був контраст: якими дівчата приїхали та якими вирушили додому. І це не лише про зовнішній вигляд, а й про погляди, вирази на їхніх обличчях.

Наша сила — в команді
Якщо запитати Марічку чи Тетяну, якою є моя супер сила для Клубу Добродіїв, то вони скоріше за все скажуть — фандрейзинг. Колись я могла навіть піти на захід та повернутися звідти з грошима на потреби дітей. Сила також — це гарний контакт із дітьми. Можливо, цьому сприяє те, що я сама з багатодітної сім’ї. Нас у батьків четверо, і я — найстарша. У мене багато хрещеників, племінників, і зі всіма ними в мене прекрасні стосунки. Та головна сила — це те, що я дуже вірю у Клуб Добродіїв. Я вірю, що ми можемо змінити світ, якщо хотітимемо цього. Наша спільна сила — в команді людей-волонтерів. Коли ми пишемо, що потребуємо допомоги, неймовірно велика кількість людей долучається. Допомагати можна по-різному: хтось грошима, хтось свій час витрачає, хтось дає майданчик для майстер-класу, хтось проводить цей майстер-клас, а хтось забезпечує дітям обід.

Клуб Добродіїв дає можливість не забувати, що важливе
Час від часу на скарги оточуючих щодо відсутності квартир, машин, красивого одягу чи грошей, я реагую доволі скептично, адже воно все неважливе. Це, звичайно, дає ресурси для життя, але все, що можна вирішити грошима, не є проблемою. Клуб Добродіїв дає мені можливість не забувати, що справді важливе у житті, що усмішка дитини — важливіша за всі скарби світу, що людські стосунки мають бути побудовані на взаємоповазі, взаєморозумінні, доброті.
Бажаю добродіям не вигорати. Це дуже важко, коли ти це робиш на волонтерській основі. Коли ти більшість часу приділяєш роботі, адже знаєш, що це твій обов’язок, або іншими словами це — необхідний ресурс для існування. А тут все навпаки, — поклик серця, бо ти так відчуваєш. Тому, якщо вам потрібен відпочинок, зробіть його, наповніться новою енергією, щоб мати силу та натхнення на нові добрі справи вже завтра.

Історію підготувала Юлія Гуз