Історія добродія: Марія Савоскула

КРАЩА ЗБРОЯ ПРОТИ ЖАЛОСТІ – ДІЯ

Марія Савоскула – фотограф і волонтер Клубу Добродіїв зі стажем. Вона приймає участь у діяльності фонду від самого заснування, здійснила понад 40 поїздок до дитячих будинків та зробила тисячі фотографій дитячих посмішок. Марія запевняє, що допомагати – це природно, а дія – краща зброя проти жалості.

Про знайомство з Клубом Добродіїв
Моя історія з Клубом Добродіїв розпочалась ще до створення. Ми з засновницею фонду Марією Артеменко навчалися разом в Інституті журналістики КНУ. Я захоплювалась фотографією ще з дитинства, а з другого курсу вже працювала фотографом, тому мене запрошували познімати поїздки до дитбудинків з самого початку. Я залюбки погоджувалась, і згодом це стало гарною традицією вихідного дня.

Про перший раз у волонтерстві
У мене не було якогось свідомого рішення стати волонтером. Мабуть, все почалось з моєї класної керівниці – вона також була волонтером і залучала наш клас до своєї діяльності. Пам’ятаю, ми їздили допомагати дітям з вадами розвитку, гралися з ними. Наш клас навіть називався “Волонтер”, а гаслом було “Ми там, де потрібна допомога”. Це завжди було органічною частиною мого життя, я навіть не звертала на це увагу. Тому, не було жодного переломного моменту.

Про найприємніше в діяльності Клубу Добродіїв
Я обожнюю весь процес. Зранку в неділю пхаєш себе в цю машину, тіло ще не прокинулось, але ти знаєш, що на тебе чекає чудовий день. Бачиш інших волонтерів – розумієш, що всі в такому ж стані. Але ось ми виїжджаємо з Києва, зупиняємось на першій заправці, там кава. Всі прокидаються, діляться своїми очікуваннями від поїздки. От ми приїжджаємо до дитбудинку, відбувається так багато всього, ніби пройшов тиждень, а не кілька годин. І на зворотному шляху у всіх вже купа емоцій, вражень. Обговорюємо, що було, як було, у всіх купа ідей. Це надзвичайні моменти.

Ще один приємний бонус волонтерства у Клубі Добродіїв – можливість постійно знайомимось з новими людьми. У нас був формат, коли ми щотижня запрошували людину цікавої професії розповісти щось про свою діяльність і досвід. Люди зовсім різні, але схема щоразу та сама: дорогою туди хтось балакливий, хтось не дуже, хтось соромиться, а от дорогою назад всі вже друзі, заряджені, піднесені, хочуть зустрічатись ще, діляться враженнями. Це дуже круто.

Також у мене є професійний інтерес. Замовник зазвичай ставить фотографа в чіткі рамки, а тут у мене є можливість творчого польоту.

Про найскладніше в діяльності Добродія
Найважче для мене – приділяти час волонтерській діяльності. Я фрілансер, тому часто не можу сказати наперед, чи вийде у мене долучитися до поїздки. Ще мені складно рано вставати у неділю, бо я ще та сова, але воно однозначно того варте. Навіть якщо вставати не хочеться, болить голова – я все одно знаю, що день пройде класно, приїду додому на підйомі, заряджена і з купою вражень. Це справжній обмін енергіями.

Про страх та жалість до дітей
Мені ніколи не було страшно їхати в дитбудинок або до лікарні. Так, історії дітей часом моторошні, але я розумію, що треба просто допомагати, а не жаліти чи позіхати. Це як лікарі – якщо вони будуть плакати і жаліти пацієнтів, нічого не зміниться. Краща зброя проти жалості – дія.

Улюблений волонтерський спогад
Якось ми вирішили посадити квіти разом з дітьми на подвір’ї дитячого будинку. Для мене це виявилась дуже особлива поїздка. Я обожнюю квіти, вирощую їх сама, тому залюбки допомогла вибрати саджанці і поїхала разом з іншими волонтерами. Зазвичай я намагаюсь бути осторонь подій, просто фотографувати, але того разу я дивилась, як діти намагаються посадити ці квіти, розуміла, що не в усіх це гарно виходить, не втрималась, поклала камеру і почала допомагати. Я пояснювала, як правильно робити ямку, як потім присипати землею і бачила, як діти одразу це повторюють, в них все виходить. Бачила результат просто за хвилину. Мабуть, це мій улюблений спогад.

А ще завдяки Клубу Добродіїв у мене був унікальний досвід викладання. Я захоплююсь петриківським розписом і дівчата якось попросили мене провести майстер-клас для дітей, навчити їх цій майстерності. Я до цього жодного разу не проводила майстер-класів. Це був надзвичайний досвід. Приємно навчати інших тому, що у тебе гарно виходить.

Про неможливість зупинитися
Неможливо перестати допомагати людям. Це вигідний взаємообмін! Коли ти щось віддаєш, ти обов’язково щось отримуєш натомість, можливо і в іншому вигляді. Як з рослинами: вони дають нам кисень, а ми їм вуглекислий газ. Допомагати – це дуже природньо.

Історію підготувала Марина Овчиннікова