Історія добродія: Ангеліна Ширій

УСВІДОМИТИ НЕДОСКОНАЛІСТЬ ДОРОСЛИХ ДІТЯМ ВАЖЧЕ, НІЖ ЗМИРИТИСЯ ЗІ СМЕРТЮ

Ангеліна Ширій – маркетолог в компанії, що займається IT-дистрибуцією. Якось, коли нічого не передвіщало особливих перетворень, дівчина сформувала життя з користю як його сенс і з головою поринула у добродійство. Відтоді Ангеліна об’їхала більшу частину дитячих будинків, якими опікується Клуб Добродіїв, стала супердобродійкою для дитбудинку “Надія” та опорою координаторам і всім благодійникам. У серці добродійки – кільканадцять сумних та веселих дитячих історій. А поки що, від серця, – історія її власна.

Бути корисною кожного дня
Усе почалося декілька років тому. Напередодні 23-річчя я дуже почала перейматися, в чому ж сенс життя. Куди я іду? Що я роблю і заради чого? Дуже довго формулювала свій власний сенс життя і людини у світі загалом. Прийшла до висновку, що у всіх він різний, у кожного – своя місія. А для себе я визначила так: “вести корисний спосіб життя”. Тобто бути корисною кожного дня. Неважливо, наскільки великим буде твій внесок, але кожного дня потрібно щось робити заради того, щоб змінювати світ на краще.

Зачепили дві фрази
Декілька місяців у мене жило цуценя мого друга і я фултайм з ним була. А потім, коли його забрали, я раптом зрозуміла, що у мене капець як багато вільного часу. Приходиш додому і думаєш: і що тепер – соцмережі або фільми якісь дивитися? Якось нудно. І я стала шукати можливість, кудись себе притулити і… знайшла Клуб Добродіїв! Зайшла на сторінку у фейсбуці, і мене зачепили дві фрази: “пропагуємо допомогу без жалості” і “професія важливіша цукерок”.

Побачила анонс і зареєструвалася на зустріч волонтерів. На ту зустріч не прийшла через хворобу. Але згодом мені зателефонували і запропонувала поїздку до дитячого будинку. Отак все і почалося.

Хоча це взагалі на мене не схоже: прийти у незнайому компанію, без подружки, без друга. Не знаю, що тоді мною рухало. Іноді так озираєшся і думаєш: як я тоді наважилася взяти і поїхати у невідоме місце з незнайомими людьми?

Філософія Клубу Добродіїв відкриває очі
Будучи студентами, ми їздили до дитячих будинків, везли дітям цукерки, іграшки. Вже тоді я розуміла, що щось роблю не так: нібито допомагаю, нібито серед людей, які хочуть щось змінити, але щось не так і не розумію, що саме. А потім, коли я потрапила у Клуб Добродіїв, почала розуміти, що ті цукерки їм не потрібні насправді, і швидше вони їм шкодять, ніж допомагають. Філософія Клубу Добродіїв і допомога, яку ми надаємо, відкриває очі. Розумієш, що, звісно, ти допомагав, але, якщо чесно, більше соромно за те, що ти робив. Я досі не можу до кінця ще відпустити ситуацію.

Сьогодні я рада що я тут, у Клубі Добродіїв, із цими людьми і дуже вдячна за те, що разом і завдяки фонду постійно навчаюся ефективній благодійності.

Кожного притягує свій вид благодійності
Мені здається, у кожної людини є свої больові точки, особливий вид благодійності, який має найбільший відгук у серці. Мої больові точки – це тварини і люди похилого віку. Я чесно собі зізналася, що емоційно це для мене занадто і тому там я ефективною не буду, а хіба що у ролі професійної плакальниці. От діти – це моя сфера, і це – особлива тема для мене.

Я була дитиною, позбавленою батьківського піклування. З раннього дитинства жила з бабусею та дідусем. Мабуть, це і є та річ, через яку я вважаю, що можу бути максимально корисною, допомагаючи дітям, адже я їх частково розумію. Особливо, знаючи, що за статистикою 92% дітей у дитбудинках – це соціальні сироти.

Моя історія допомагає чути те, про що вони мовчать
Не можу сказати, що я пережила всі труднощі, які пережили ті діти, яких ми зустрічаємо у дитячих будинках. Тому що, частіше за все, їм довелося бачити і насилля, і алкоголізм, і решту жахливих речей. Мене це майже не торкнулося. З малечку мене виховували бабуся і дідусь, завдяки чому у мене перед очима була повноцінна модель сім’ї, приклад вдалого союзу чоловіка та жінки.

Однак у спілкуванні з дітьми, позбавленими батьківського піклування, моя історія допомагає мені чути те, про що вони мовчать. Адже є діти, які мають потребу постійно говорити про те, що з ними сталося. Всім. Це, – мабуть, якийсь етап переживання стресу. Отак буває приходять і в лоб будь-кому зустрічному: “Привіт! Я – Маша, і моя мама померла”, або щось ще в такому роді. Але є речі, які ці діти, що розповідають нібито геть все і навіть більше, тримають у собі.

Показуємо дітям світ можливостей
Коли я тільки потрапила у Клуб Добродіїв, я могла тричі на місяць їздити в дитячі будинки. Я ніколи не плачу, нічого такого не відбувається. Я приїжджаю туди бути корисною, слухати, показувати дітям їхню важливість, допомагати їм розкривати індивідуальність. Головне, щоб ці діти були в рівних умовах із дітьми із повноцінних сімей, не відчували себе іншими, бачили світ у всьому його різноманітті. Хочеться показати їм, що є дуже багато можливостей і ми можемо допомогти скористатися ними.

Розповідають сокровенне, бо знають: ти повернешся
Ми почали їздити в один і той же дитбудинок регулярно (дитячий будинок “Надія” – Прим.). Перший дзвіночок був, коли приїжджаєш – і тебе впізнають старші. Коли їм по 15 років, то вони нас сприймають плюс-мінус, як рівних. Мені ще допомагає, що я виглядаю молодшою своїх років і всі дуже дивуються, що в нас з ними різниця у 10 років.

Але остання поїздка, напевно, для всіх добродійок була показовою. Ми приїхали, і виявилося, що малі, яким років по 5, і які по суті не здатні запам’ятовувати при такій великій кількості волонтерів навколо наші імена, нас пам’ятають! І так з кожною добродійкою. Можна сказати, стався прорив.

Помічаємо, що тепер діти розповідають нам значно більше, але в той же час обережніше, більш сором’язливо. Тому що вони вже не бачать в тобі людину, якій все розказав, вона поїхала собі і забула про тебе. Вони розповідають сокровенне, бо знають, що ти повернешся.

Вірити, що хтось тебе полюбить просто так, дуже складно
Діти, покинуті батьками, і діти, у яких загинули батьки, переживають не надто схожі емоції, на мою думку. Коли причиною розлуки є смерть, то дитина горює через обставини і звинувачує долю, вірить, що якби мама або тато були поряд, все було б по-іншому, і неважливо якими людьми ці самі батьки були насправді. Щось схоже на історію про Ромео і Джульєтту, які померли закоханими, і всі думають: от якби вони не померли, все було б інакше – ідеально. Така життєва ситуація безперечно дуже травмує людину будь-якого віку, але все ж таки наносить менше шкоди. Адже змиритися з неідеальністю системи дорослих – складніше. Здається, мені свого часу не вдалося.

Бо коли дитина покинута або вилучена з сім’ї, вона постійно думає: а чому саме мене покинули? Мабуть, тому, що я – погана дитина. У системі її цінностей, особливо якщо вона зовсім маленька, немає розуміння, що помилки припустився дорослий. Бо дорослий для дитини – це авторитет, який завжди знає більше і не може вчинити невірно. Діти не бачать, наприклад, що пияцтво їхніх батьків є причиною того, що в людях змінюються цінності. Дитина шукає проблему в собі. Це відповідним чином відображається на її самооцінці і, в принципі, на її подальшому шляху. Адже далі вірити в те, що тебе хтось полюбить просто так, дуже складно.

Діти у дитбуднику – це завжди проблема дорослого
Безумовно є дуже складні ситуації, які змушують людей тимчасово передавати дітей на виховання у дитячі будинки. На жаль, наша держсистема і сама часто вимушує віддати дитину, замість того, щоб протягнути руку допомоги людині у важкій ситуації і зберегти родину. Але є і інша категорія батьків, яка особливо дратує мене.

Це – категорія “батьків”, які не хочуть ходити з клеймом позбавленого батьківських прав, але і змінити своє життя та виховувати свою дитину їм також не дуже хочеться. Це зручно: ти нічого для своєї дитини не робиш, приходиш до неї раз пів року, буває навіть не вітаєш із днем народження, обіцяєш з три короба, зникаєш, а коли справа доходить до позбавлення батьківських прав, ти обурюєшся: а чому це я повинна?! “Я же мать!”

Нещодавно ми були у дитбудинку і дізналися про те, що діти зі статусом “складні життєві обставини” не можуть, як вихованці з іншими статусами, скористатися можливістю поїхати за кордон за обміном. Тобто ці діти недоотримують через те, що їхні батьки дбають про свою репутацію і задоволення свого его. Мені хотілося б, щоб ці мами і тата усвідомлювали, що своїми вчинками вони травмують дитину, відбирають можливості для розвитку і шанс бути всиновленим люблячою родиною. Якщо ти не збираєшся його чи її забирати, признайся собі в цьому чесно і йди своєю дорогою.

Я дуже сподіваюся, що діти зроблять правильні висновки і зрозуміють, що ситуація, в яку вони потрапили, це не їхня проблема і тут нема їхньої провини. Це – завжди проблема і відповідальність дорослого.

Не виконати обіцянку – найстрашніше, що можна зробити
Так сталося, що нас, людей, погані емоції більше захоплюють, ніж хороші. Іноді варто собі нагадувати, що взагалі-то у тебе все круто і ти в дуже гарних умовах живеш.

У першій поїздці добродіям-початківцям раджу НЕ:
– не боятися запитувати більш досвідчених волонтерів: насправді безглуздих чи незручних питань не буває,
– не переживати дарма: 100% волонтерів-новачків після першої поїздки кажуть, що все пройшло у рази легше і веселіше, ніж вони собі науявляли,
– не давати дітям марних обіцянок: обіцянка – це, напевно, найстрашніше, що можна дати дітям, якщо потім не виконати.

Не твої діти продовжуватимуть тебе
У мене на роботі є співробітники, про яких я і подумати не могла, що вони читають мій фейсбук. У нас великий офіс і не можна сказати, що ми маємо можливість близько комунікувати. Пам’ятаю, я розмістила допис про те, що ми збираємо гроші для дівчат із дитячого будинку “Чебурашка”. Минув час, я вже забула про це. А тут раптом до мене підходить колега і тицяє мені гроші: “На, це – тобі”. “Навіщо? Навіщо мені ці гроші?” “Ну, це – дітям.” Я тоді не могла зрозуміти, про що він говорить. А, виявляється, що деякі мої колеги, читають дописи, вникають. Дехто потім почав розпитувати, чим може допомогти. Це гріє.

Іноді у воронці “робота – дім” ти втрачаєш сенс: а куди ти, власне, біжиш? Заради чого ти біжиш? Що тебе чекає на фініші? Я не знаю, що мене чекає на фініші, коли я допомагаю, але мені здається, що рано чи пізно, всі ці діти (їх насправді дуже багато) колись будуть чиїмись керівниками, десь працюватимуть, житимуть серед нас. Це все – наші українці, які колись робитимуть якісь круті штуки. І ми також несемо відповідальність за майбутнє цих дітей, бо вони – наше продовження. Хай це і не твої діти, але ти їм допомагаєш знайти себе.

Історію підготувала Юлія Гуз