Історія добродія: Анастасія Степанчук

РОБЛЯЧИ ДОБРУ СПРАВУ, НЕ ОЧІКУЙТЕ ВДЯЧНОСТІ

Анастасія Степанчук – супердобродійка дитячого будинку “Світанок”, підприємниця, генераторка свіжих ідей та людина, яка пропагує чесність: з собою, людьми та всім світом. “Чесність – це те, що позбавляє від складних рішень. Цим переконанням я ділюся з дітьми. Прикладом людини, яка скрізь і всюди чесна, для мене є мій чоловік”, – каже Настя і справді щиро та без прикрас ділиться з нами своєю добродіївською історією.

Стала добродійкою “вчасно”
Вперше до Клубу Добродіїв я потрапила у листопаді 2018 року. Хоча моє бажання допомагати виникло давно і я долучалася до окремих активностей раніше: сортувала сміття разом із організацією “Озеро”, купувала дітям подарунки “від Діда Мороза”.

У школі я брала участь у лідерському русі і в той час мала багато спільних знайомих із Марічкою Артеменко. Я знала цих людей, читала їхні дописи у соціальних мережах, збоку спостерігала за тим, що вони роблять. Пам’ятаю, як їду в метро і думаю: а чим би я могла бути корисною? Можливо, з дітьми англійською займатися… Але тоді я не почала. Вплинуло те, що жила за містом із батьками і не могла активно включатися. Згодом почала допомагати Клубу Добродіїв фінансово, як одному з тих фондів, яким довіряю, адже, у першу чергу, там є люди, яких я знаю.

І ось одного разу “Клуб” написав, що є дівчинка-іменинниця, і я встигла закрити придбання їй подарунку (раніше я не встигала, адже у добродіїв це все швидко відбувається). Після цього мене запросили на захід для дітей – Урок гуманності, і там я вручила подарунок дівчинці. Таким був старт. У той час був досить переломний момент для «Клубу», я була учасницею перетворень, долучалася до обговорення, як працювати далі. Вважаю, що вчасно приєдналася.

Клуб Добродіїв близький мені, оскільки я бачу у ньому дієвий інструмент. Це – освіта. Для мене це – супер-меседж, який і зачепив мене. Освіта – це те, що з кожною людиною назавжди.

Дітям треба казати виключно правду
Урок гуманності був подією, під час якої я вперше контактувала з дітьми. Пам’ятаю один епізод. У родині Міщенків є двійнята Вероніка та Артем. Цим дітям весь час потрібно багато уваги. А коли відбувається великий захід, для Вероніки та Артема мають бути два персональні: один для кожного. Я ж була з ними двома, не давала їм щось зламати. Артем мене запитав: “А де твої батьки? Що вони люблять?” У той момент я взагалі не знала, що відповісти так, щоб дитину не ранити. Я ж не знаю, що з їхніми батьками. Мені одразу здалося, що якщо я скажу щось позитивне, що з моїми батьками все добре, діти засмутяться. Хоча я розумію, що треба казати правду. Тоді я сказала, що в них є дві собаки і що я з ними не живу. Подумала, що їх якось втішить, що я не живу з батьками. Мовляв, ви не живете зі своїми батьками, і я не живу.

Розбавляємо життя дітей
Моє знайомство з дитячим будинком, яким я зараз опікуюся, також почалося з придбання подарунку. Укінці грудня був день народження у хлопця з цього будинку, але ніхто до нього не їхав. Тому я придбала подарунок та шукала, з ким поїхати. Оскільки це була моя перша поїздка, я не хотіла їхати сама. Зі мною зголосилася поїхати Ангеліна Ширій. Я пам’ятаю відчуття страху «перед» і відчуття піднесення «після». Тому що все виявилося не так страшно. Це – дитбудинок, до якого не їздять спонсори, тому що там всього чотири дитини (на цей час залишилося двоє хлопців, які виховуватимуться там, принаймні, до початку 2020 року – А.С.). Тому нам там завжди раді. У ту, першу, поїздку ми просто поспілкувались, познайомились, пограли в настільні ігри. Відчуття залишилися класні.

У другий-третій візит до “Світанку” зі мною їздив мій чоловік. Нас дуже виручило те, що ми – фанати настільних ігор. Але діти нас обіграли. Коли ми вдома обговорювали поїздку, чоловік сказав: “Я не знаю, чим ми допомагаємо. Адже ми просто з ними спілкуємося, граємо – і все”. З кожною новою поїздкою я повертала його до цієї висловленої думки. І тепер він каже: “Так, ми допомагаємо, це правда. Ми розбавляємо їхні життя щасливими людьми”. І тепер він погоджується зі мною, в тому що ми розбавляємо їхні життя і тим самим допомагаємо.

Складна історія про вибір професії
Із чотирьох дітей, що виховувалися у “Світанку”, двоє цьогоріч були випускниками. Аня хотіла навчатися банківській справі, але не вибрала потрібні предмети для складення ЗНО. Сашко взагалі склав ЗНО на дуже низькі бали. Але якимось чином директор знайшов можливість прилаштувати хлопця в університет у Київській області. Проте сам Сашко хотів навчатися у Києві. На це у нього було дві причини: хлопець розумів свій рівень знань, тому орієнтувався на професійно-технічну освіту, і в Києві у нього живе старший брат. У директора було мільйон причин, чому він не хоче робити так, як бажає Сашко. Наприклад, директор казав: “Я вже сказав у селищній раді, що тебе влаштував. Що я їм тепер скажу?”. Хлопець сказав мені у присутності директора, що хоче навчатися у Києві. Але він не мав сили це відвойовувати. Діти загалом бояться директора, адже він має над ними владу. Може, колись їм ще доведеться звернутися до нього по допомогу. Отже, я стикнулася з багатьма стереотипами, з системою, у якій дитина не має права голосу. Мені довелося домовлятися з директором, вести складні переговори, щоб він дозволив дітям разом із нами поїхати до Києва і подати документи у ті заклади, в які вони хочуть.

Аня і Саша приїхали до Києва. У той день я наїздила містом 120 кілометрів. Ми з Анею подали до трьох закладів вищої освіти, а з Сашею – до ПТУ. Врешті Саша був дуже щасливий. Він казав, що має відчуття, ніби вже й не потрібно повертатися до дитбудинку: “Ніби я вже тут навчаюся і живу!”. Зараз він навчається там, де хотів, у місті, де живе брат. А Аня вступила до університету на спеціальність “Публічне управління та адміністрування”.

Хочу створити робочу групу для роботи з випускниками
Чому мені ця історія важко далася? Тому що я розуміла, що мала реальний вплив на долі людей. Крім того, були сумніви. Адже директор, все ж таки, доросла людина, з життєвим досвідом і досвідом роботи з дітьми. Я допускала, що він може знати, як краще. Той факт, що Аня і Саша вступили, – це для мене поки що непевна ситуація. Хай вони провчаться успішно хоча б півроку – тоді я буду впевнена, що все правильно.

Проблеми, пов’язані зі вступом, надихнули мене на створення робочої групи. Сподіваюся, ми зможемо систематизувати наш досвід і викласти план дій для добродіїв. Оскільки починати налаштовуватися на вступ потрібно хоча б із початку навчального року. Ми маємо завчасно знати, чого хочуть діти, маємо скерувати їх на підготовку до ЗНО і допомагати їм у цьому.

Показую, як радіти простим речам
Я тільки вчуся спілкуванню з дітьми. Я вважаю це своєю зоною для розвитку у повсякденному житті. А тут – діти, тим більше такої особливої категорії. Це не так легко, але поки що вдалося.

Я не можу сказати, що я супер успішна у кар’єрі, я не заробляю мільйони чи не маю ще чогось (адже так у сучасному світі вимірюється рівень успіху). Але я успішна в тому, щоб почуватися щасливою людиною. І мені здається це – найголовніше, що я можу їм передати. Я вмію бачити прекрасне, радіти простим речам. Чоловік постійно дивується, як я можу хотіти якийсь конкретний хліб і бути щасливою від того, що його їм.

Постійно ловлю емоції дітей
Я вчуся ставитися до себе з повагою через те, що виділяю час на волонтерство, і не злитися, коли щось не встигаю. Але, окрім часу, це важко ментально. У день поїздки до дитячого будинку я більше нічого не можу робити, я не продуктивна, і треба добре виспатись після.

Найбільше сил у мене забирає те, що я повністю включена і постійно намагаюся ловити емоції дітей: чи сподобалася гра, подарунки. Або вони можуть зачіпати теми своїх батьків. У мене одразу якісь думки туди: чи можна цю тему якось поглибити чи ні, чи є там проблема. Через постійне напруження уваги з’являється втома.

У березні цього року була ситуація. Ми були з дітьми, і в цей час мені написала моя співробітниця. Мені було зрозуміло з повідомлення, що вона хоче звільнитися. Я їй перетелефонувала, і вона це підтвердила. Дуже неприємна ситуація для мене. Загалом це був найбільший стрес, який я мала на роботі. І мені було дуже важко закінчити день з дітьми, я тоді була геть без сил.

У дітей – загострене відчуття власності
Звернула увагу, що дітям не подобається, коли якимось чином вони можуть зчитати з тебе вихваляння чимось матеріальним. Мені діти дали про такий випадок зворотній зв’язок. У них гостро стоїть питання власності, тому що у них немає нічого «свого». Наприклад, ті кошти, які виділяються на дітей, працівники іноді використовують на свої потреби або у дітей працівники дитбудинків крадуть речі. А потім діти бачать, як хтось в цих речах ходить селом. Інший випадок: ми виявили, що у дітей немає власних чашок. Як воно, коли не можеш навіть взяти свою чашку і в будь-який момент зробити собі чаю? Тому дуже важливо у спілкуванні з дітьми ніколи не вихвалятися і не бути зверхніми.

Успіх для кожного – різний
Намагаюся вкласти дітям: щоб досягнути того, чого хочеш, потрібно робити кроки вже зараз. Навіть думка – це вже крок. Успіх для кожного – різний. Тому головне, щоб діти вміли бути щасливими тут і зараз. Також постійно наголошую, що потрібно бути чесними, адже так легше жити.

Тим волонтерам, які тільки починають, раджу звертатись до інших за порадами, не думати, що буде легко, не чекати вдячності і не боятися пробувати, навіть якщо є якісь страхи. Тут ніхто нікого не змушує, і ти можеш зрозуміти, що це – не твоє і піти, наприклад, сортувати сміття. Не думайте про те, чи сподобалися дитині, чи ні. На це не можна вплинути. Ти – людина. У тебе є мета. Просто роби свою справу. Всім добродіям бажаю, щоб вистачило сил на все, чого добродіївська душа хоче, і щоб добродіївська спільнота ширилась.

Історію підготувала Юлія Гуз