Історія добродійки: Марта Оловец

У всіх країнах світу дітям не вистачає одного й того ж: любові та поваги

Марта Оловец — волонтерка зі шкільної лави та з міжнародним досвідом добрих справ. За роки допомоги іншим, героїня перепробувала багато форматів благодійності, а в Клубі Добродіїв, нарешті, знайшла, що шукала — сім’ю та підтримку спільноти-однодумців.

Про формулу ідеального волонтерства, емоційне вигорання  та чому цукерки — не допомога, й буде історія Марти Оловец, супердобродійки Клубу Добродіїв та опікунки дитячого будинку Чебурашка.

Вперше з волонтерством познайомилась у 5 класі

Зростала я у США, де у шкільних програмах, незалежно від віку дітей, включено добрі справи без винагороди. Щороку я, як і кожен учень, мала певну кількість годин займатися волонтерством. Пам’ятаю свій перший досвід волонтерства. У 5 класі нам дали рукавиці, помаранчевий одяг, який носять працівники служб автодоріг, і сказали, що хто збере більше сміття біля дороги, той отримає приз. Після того, як позбираєш сміття впродовж п’яти-шести годин, ти двічі подумаєш перед тим, як викинути фантик із вікна авто, тому що розумієш —  цей фантик хтось матиме підібрати.

Цукерки — не мій формат благодійності

Коли я навчалася в медичному університеті у Львові, мої одногрупники возили подарунки дітям із дитячих будинків на свята, наприклад, на Новий рік. Мені ця ідея не дуже подобалася — подарунки, солодощі, десь раз на пів року і все. В цьому не було цінності, приїхав та поїхав. Вже тоді, маючи свою історію та досвід, я зрозуміла, що потрібно шукати свій формат волонтерства, який мені підходить.

Супердобродійкою стала одразу

Із «Клубом Добродіїв» я вже півтора року. Знайомство з Клубом почалося з допису моєї знайомої на фейсбуці, який мене дуже зацікавив. Далі я дізналася про мету діяльності благодійного фонду, волонтери якого дають дітям вудочку, а не готову рибку. У січні 2019 року я прийшла на зустріч волонтерів, де Марічка Артеменко (засновниця «Клубу Добродіїв» — прим.) розповідала про ідею організації — вони набирали супердобродіїв. І я вирішила спробувати. Відтоді ми разом із іншими волонтерами постійно опікуємося дитячим будинком «Чебурашка», що у селищі Рокитне на Київщині, організовуємо освітні й розважальні програми для його вихованців.

Я була добре підготовлена до першого візиту в дитячий будинок

Всі ці стереотипи, що ти будеш плакати, захочеш забрати всіх дітей до себе чи щось подібне — не про мене.

Мені не було страшно, я вже була психологічно підготовлена до першого візиту. А за 2 години дороги до дит.будинку інші волонтери детально розповіли, як себе вести, як реагувати на прохання дитини дати телефон чи щось інше.

Ці діти не викликали у мене почуття жалості, мені хотілося провести з ними якнайбільше часу, адже вони самі були зацікавлені в нас. Вони задавали багато питань — хто ми,  чим займаємось, що ми робимо в Києві і це було дуже природно і дало змогу налаштовувати контакт з цими дітьми. Плюс, у нас була підготовлена програма — майстер-клас з макіяжу і ми увійшли в тему дуже швидко та мали спільні точки для того, щоб спілкуватись та дізнаватись один про одного більше.

Кожного візиту все більше переконуюсь: діти мають бути в сім’ях!

Дітям сиротам найбільше не вистачає любові та уваги. Викладачі та педагоги — це 1-2 людини на 24 дитини і вони просто фізично не можуть встигнути приділити увагу всім в тій  кількості,  у якій це потрібно дітям.

Молодші діти весь час обіймаються, стрибають на руки й хочуть якнайбільше уваги та фізичного контакту.  Дорослі діти, найчастіше, ще не навчилися чи просто не хочуть комунікувати цю потребу в увазі. У них вже пройшло оце дитяче — застрибнути на тебе, обійняти, посмикати за ногу, якусь нову іграшку показати. Але вони ще не досить дорослі, щоб сказати: мені хочеться ось цього, я відчуваю ось так. Тому вони часто тримають певну дистанцію. Ми даємо кожній дитині свій простір та право вибору.

Мій улюблений формат волонтерства

Я обожнюю формат індивідуальних поїздок, наприклад, коли ми подарували дівчинці фотосесію на День народження. Вона приїхала з ночівлею в Київ, ми провели їй екскурсію, показали різні університети: КПІ, червоний корпус університету Шевченка, де вони знаходяться, і дуже круто провели разом час! Ми багато розмовляли, дізналися більше про неї та подружилися. Саме такими поїздками  й налагоджується справжня дружба.

Найбільше мене тішить, що змогла  побудувати із дітьми довіру

Відносини з кожною дитиною різні, тому що вони дуже різні, у кожного своя історія, свої травми, які вони пережили. Деякі є моїми друзями в соціальних мережах, вони лайкають мої фотографії, я лайкаю їх, ми часто списуємося.

Але за 1,5 року зв’язок став тіснішим. Діти можуть мені більше розповісти про свої проблеми, що з ними відбувалося або що відбувається і розмови вже більш глибокі. Напевно, це найбільше досягнення для мене за 1,5 року.

Клуб Добродіїв — це справжня родина

Окрім того, що я розділяю цінності «Клубу Добродіїв» давати дітям вудочку, а не рибку, «Клуб Добродіїв» — це ще ціла душевна команда волонтерів. У нас спільні цілі, ми працюємо разом над організацією різних поїздок для підопічних, займаємось питаннями освіти, показуємо їм музеї, намагаємось давати більше можливостей.

По дорозі до дитячого будинку та назад, ми весь час розмовляємо. Розповідаємо про наші сім’ї, роботи, хто що нового прочитав, дізнався. І ці півтори-дві години дороги, що ми проводимо в машині проходять як одна мить. Всі ми тепер — частина родини.

Найважче у роботі волонтера..

…для мене це думати, що незважаючи та ще, що ми робимо, скільки ресурсів та часу ми приділяємо дітям сиротам — цього все одно недостатньо для дітей.  Їм потрібно більше любові, більше уваги, більше часу, їм потрібно більше освіти, але ти не залишиш своє життя і не переїдеш до них. І з такими думками недалеко й до емоційного вигорання.

Я, як лікар,  розумію свої кордони й коли я бачу свої червоні прапори втоми та вигорання на горизонті — я відходжу, даю собі перепочити та повернутися з новими силами. Мені здається, не всі знають свої кордони, тому  деякі люди, коли починають свій волонтерський шлях віддають всього себе одразу. Дуже важливо розуміти, що в дітей не завжди є зворотний зв’язок. Коли ти даєш любов дітям, ти не відразу бачиш цю любов назад до себе. На побудову довіри треба багато місяців і щоб допомагати іншим треба в першу чергу мати власний ресурс.

Для мене волонтерство — це поповнення ресурсу.

Про ідеальну формулу волонтерства

Головне, що треба знати людині, яка планує стати волонтером — немає єдиної правильної форми волонтерства.

Можна допомагати фінансово або інвестувати свій час, свої таланти на підсилення благодійності тощо. Волонтерство буває в різних формах і найголовніше для себе вирішити, яка форма особисто вам є зручною.

Немає ідеальної картинки, що таке волонтер. Ти можеш бути водієм і допомогти відвезти інших волонтерів, можеш просто купити дитині книжку або  стати другом і наставником дитині — вибір за тобою!

Історію написали Юлія Гуз та Олександра Персикова