Історія добродійки: Даша Варишко

Продовжуємо знайомити із людьми, з яких складається Клуб Добродіїв. 

Даша Варишко —  наставниця дитячого будинку «Чебурашка» і вже понад два роки спілкується  та дружить із дітьми. Як скейт та податки стали її провідниками у світ благодійності, чому волонтерити у притулках для тварин небезпечно для неї,  і про мить, яка розтопила її серце читайте в історії суперволонтера Клубу Добродіїв  Даші Варишко. 

Скейт і податки проклали дорогу у благодійність

Перші кроки до благодійності я зробила ще в школі. Наша школа два рази в рік збирала іграшки, канцелярію для дітей із малозабезпечених родин і ми були дуже включені у ці збори. А у старшій школі, мені трапився сайт, де можна було здійснити мрію дитини-сироти.  І я прочитала лист від дитини-сироти, де хлопчик писав, що мріє про скейт, і я вирішила здійснити його мрію — подарувала йому свій.

Більш серйозно задуматися про благодійність мене наштовхнуло життя в Польщі. Закордоном, коли складаєш декларацію за рік, щоб розрахуватися з податками тобі пропонують віддати 1% від суми твоїх податків на благодійність. Прямо на сайті, де ти заповнюєш декларацію,  обрати фонд, який тобі до вподоби і підтримати його. І хоча це не обов’язково, майже всі це роблять і для них це дуже органічно.

Так у благодійність втягнулась і я, і вже по-дорослому.

До волонтерства з дітьми прийшла не одразу

Повернувшись з Польщі, я шукала фонд, який буде мені підходити, в першу чергу, по цілях та внутрішніх переживаннях.

Я розпочинала шлях у  волонтерстві з людьми похилого віку. У цьому волонтерстві мені не вистачило спілкування, контакту. Багато поїздок були дуже важкими емоційно, ти повертаєшся з них спустошеним.

Також, я допомагала одному притулку для тварин, але швидко відкинула цей варіант через велику небезпеку. Небезпеку того, що через мою нескінченну любов до тварин, одного разу я заберу додому їх всіх разом! Тому вирішила підтримувати притулки коштами.

Одного разу, зустрілася зі своєю однокласницею і вона розказала мені про Клуб Добродіїв. Спочатку я була фотоволонтером і одного разу повертаючись, з тепер вже нашого, дитячого будинку «Чебурашка»,  ми розговорились з дівчатами-наставницями і вони відкрили мені світ зовсім іншого волонтерства.

Так, я знайшла Клуб Добродіїв і свій баланс в емоційному контакті з дітьми.

Перед кожною поїздкою, думаю: Навіщо це мені треба?

Адже дитячий будинок Чебурашка, знаходиться десь за півтори години від Києва, а іноді зранку нам треба щось купити, забрати інших дівчат і  мені часто доводиться вставати о 4 ранку.

Але коли приїжджаєш до дітей це все відразу зникає.

Якщо чесно, діти настільки заповнюють собою весь простір, що коли я з ними, я навіть не користуюсь мобільним телефоном. З дітьми сповнюєшся якоїсь легкості, всі проблеми відходять на другий план, забуваєш, що є світ «робота-дім-робота-дім».

Для мене кожен візит — це як мінівідпустка. Все навколо сповнюється енергією добра. 

Коли їхала вперше до дитячого будинку, уявляла, ніби їду до дітей у табір

У мене ніколи такого не було ілюзій щодо того, як виглядають дитячі будинки і які діти у них знаходяться. Навіть більше, я була приємно вражена станом дитячого будинку — акуратно відремонтований, умови адекватні.

Діти всі різні, хтось більш відкритий, хтось ігнорував. Видно було, що деякі діти навчені посміхатись волонтерам і всім, хто до них приїжджає і посмішка була для них просто рефлексом.

Але після поїздки, мене допитували мої друзі, що там і як. Вони уявляли собі дитячі будинки, десь як у фільмі «Плем’я» і були здивовані почути, що там все є — пральні машини, іграшок більше ніж у будь-якої дитини в родині, все нормально і дітям загалом, не вистачає  тільки родини.

Секунда, яка розтопила моє сердечко повністю

Найкраще відносини складаються з дівчатами. Я не знаю, з чим це пов’язано, мабуть тому, що я сама дівчинка. Мені легше з ними, вони першими йдуть на контакт, безпечна зона швидко зменшується. З малечею, років 4-5, ще простіше бо вони завжди самі просяться на ручки і, щоб їх поносили-покатали, їм дуже не вистачає цього фізичного контакту.

За моїми спостереженнями, хлопці відкриваються довше та складніше. При чому чим молодше хлопчик – тим довше зменшується відстань між нами. Мені здається, що це обумовлено тим, що старші підлітки вже головою все розуміють і відносяться до тебе без якогось настороження, швидше розуміють чи цікаво їм з тобою, чи ні.

Хоча є у мене декілька дуже теплих спогадів, саме із хлопцями.  Був хлопчик Льоша, який завжди, коли ми приїздили просто вітався та сідав поруч. Він соромився відповідати на якісь запитання, тримав дистанцію, але завжди виходив до нас, сидів в одній кімнаті. Загалом не сильно йшов на контакт, але й не ігнорував.

Через декілька візитів, коли ми їхали додому і вийшли попрощатися з малечею, він підійшов і зненацька збоку обійняв мене на прощання рівно на секундочку. Але ця секундочка, розтопила мене повністю.

До дітей завжди приходять багато інших волонтерів. Вони щоразу змінюються, і дуже приємно, коли не дивлячись на цей потік, вони все одно пам’ятають як тебе звати. Це дуже цінно.

Коли ти в черговий раз приїжджаєш і діти, особливо малеча, пам’ятають, що ти Даша, відчуття перемоги «Юххууу, я нарешті пробився!»

Двостороння турбота

Коли їздили до дітей у січні, дуже довго грались на вулиці, бісились у снігу і були всі наскрізь мокрі. Зайшли у дитячий будинок, роздяглись і старші діти запросили нас на кухню, зробили нам какао, щоб ми зігрілись. Такі моменти турботи і відгуку зберігаються у сердечку.

Карантин зіграв нам на руку

Коли розпочався карантин і з’явилися складнощі з поїздками до дітей, ми подумали, що було б круто забрати до нас в Київ хоча б дорослих дітей. Вони влітку зазвичай їздять у табори, а тут майже пів року сидять закриті й вже на голову лізуть, як власне, і ми всі. Директор погодилась на цю авантюру, за умови, що ми їх заберемо і привеземо. Нам дивом пощастило, що у чоловіка іншої наставниці Марти був мінівен і ми змогли це все провернути.

Коли діти не на своїй звичній території, вони відкриваються зовсім по-новому. Ми цілий день гуляли Києвом, показали їм різні університети,  нафоткались, змінили їх обстановку й самі побували у таких місцях, куди дуже рідко ходимо.

Ми дуже хочемо розширити ці виїзди і брати інших дітей, малечу, на різні майстер-класи, просто погуляти. Мрію, коли потеплішає, привезти їх усіх разом на батути в Київ. Хочу набіситись з ними досхочу!

Навичка вибирати

Коли ми готувались до приїзду дітей у Київ, я купила, здається, всі варіанти сніданків, які змогла придумати — пластівці, йогурти, сосиски, сирники, яйця, булочки —  все, що хочеш, щоб вони могли обрати.

І ось ввечері запитую їх, чим вони будуть снідати, а вони мені «не знаю». І на всі мої питання вони відповідали — як ти зробиш, так ми і з’їмо. Я ледь допиталась у них, що для них буде дійсно смачним сніданком.

Це  наслідок того, що вони весь час перебувають наче в таборі, у певному режимі, вони не вибирають чим снідати, вони прокидаються і просто йдуть їсти, що їм дають.

Коли люди дізнаються, що я наставниця у дитячому будинку, найчастіше запитують…

….як передати цукерки/одяг/іграшки і т.д.

У більшості випадків, люди не розуміють, що волонтерство — це не про якісь «подачки». Важко розказати і довести, що це не про утримання дітей, а підтримка та шанс для когось на краще життя. Ти стаєш для дітей другом, вони стають для тебе друзями. Це людська підтримка на рівні відносин, не на рівні шлунку чи потребі і одязі.

Я радію, коли мене таке запитують, тому що я можу розповісти як все насправді. І певним чином я веду інформаційну війну зі стереотипами.

Коли люди починають розуміти суть, починають пропонувати підтримку, лекції читати для дітей, організувати щось для них, розпитують чим можуть бути корисними! І це дуже прикольна трансформація.

Щоб місія Клубу Добродіїв була виконана…

…нам потрібно багато працювати з нинішнім поколінням, щоб в майбутньому дитячі будинки зникли. Хочеться вірити, що це зміниться, але поки немає жодної  країни без дитячих будинків. Я сподіваюсь, з часом система, що хоча б, трансформується у більш комфортні для дітей форми.

А поки ми приїжджаємо до дитячого будинку і нам кажуть: «А у нас 8 нових дітей», треба продовжувати свій шлях.

Мої ТОП-3 поради, тим, хто хоче спробувати себе у волонтерстві

По-перше, не боятися осуду чи якихось стереотипів, якщо хочеш – спробуй.

По-друге, будь чесним із самим собою. Не треба робити щось через силу.

По-третє, випускай свою внутрішню дитину. Будь дитиною з дітьми, а не тьотьою та дядьою з сумним обличчям та купою проблем за спиною.