УСПІХ У ДОБРОДІЙСТВІ ПІДКРАДАЄТЬСЯ ПОСТУПОВО 

“Ніколи не знаєш, в який саме момент ти зробив щось хороше. Головне — не здаватися. Головне — це правильні люди поряд, які нагадуватимуть, що це все ти робиш недаремно. Саме цим Клуб Добродіїв і крутий: що команда шалена і підтримка шалена. Вони не дадуть здатися ніколи”. Ці слова належать герою нової історії — про добродія Андрія Кузьміна. Шлях хлопця у волонтерстві — це приклад того, як талант однієї людини здатен змінювати життя інших.

Перше знайомство — останнє?
Із Клубом Добродіїв познайомився у січні-лютому 2017 року завдяки одному твіту Ніки Прохорчук, у якому вона написала, що їм дуже потрібен фотограф для поїдки до дитячого будинку. Я тоді одразу погодився. Ми поїхали великою компанією: Марічка, її чоловік Сашко, інші люди — загалом нас було ледве не семеро. На той час у дитячому будинку, розрахованому на 15 дітей, їх було 30. Малечу переселяли зі Сходу, місць не вистачало. Перша поїздка і одразу потрапляю до такої кількості дітей! До того ж, за ними дуже погано доглядали. Для мене було морально важко там знаходитися. Це були три години шоку. Я щиро думав, що це буде остання моя поїздка. Але…

Я — частина Клубу Добродіїв
На той момент мені задавалося, що я не настільки морально стійкий, щоб бути саме волонтером для дітей-сиріт, бачитися з ними, якось комунікувати. Все змінила Марічка. Вона розповіла, чому вона це робить, як тепер вже ми разом це робимо, про філософію Клубу Добродіїв, про свідоме, правильне волонтерство, яке не шкодить дітям, а приносить користь. До цього потрібно звикнути і зрозуміти, що дітей не потрібно жаліти, їм потрібно допомагати. Після нашої розмови минув, напевно, тиждень, і дзвінок: “Андрію, ти їдеш з нами”. Я: окей. Очевидно, виключно через те, що це була Марічка, яка вміє сказати правильні слова, я і досі тут. Я досі допомагаю. І справді відчуваю себе частиною Клубу Добродіїв.

Більше ніж просто фото
Моя супер сила, моє хобі, моя професія і мій талант — це фотографія. Спершу я, як і багато інших фотографів, які їздять до дитячих будинків, просто робив репортажі, портрети дітям, щоб їх можна було використовувати, наприклад, у соцмережах. Так, спочатку я мав сумніви: ось я фотографую, але чи допомагаю? Розвіяв сумніви один випадок. Якось під одним моїм фото хлопчика із дитячого будинку “Сонечко” у фейсбуці хтось написав: “А що це за хлопчик? Чи можна про нього більше інформації?”. Тоді я зрозумів: навіть одним портретом я можу змінити ціле життя. Може, хтось побачить моє фото і вирішить усиновити цю дитину. Я відчував, що мій талант потрібен, щоб доносити історії. Одні люди пишуть, інші — фотографують. Але суть — одна.

Опанування теорії
У квітні 2019 року мені написали дівчата і повідомили, що у дитячому будинку сімейного типу Міщенко є діти, які хочуть навчитися фотографії. У мене й раніше були думки, що я можу не тільки фотографувати, а й викладати. Тому я не мав сумнівів: це я повинен навчити дітей. Я приїхав до родини Міщенко вже з матеріалом. На першому занятті було вісім дітей. Із другого я почав працювати з двома дівчатами, бажання навчатися у яких виявилося найсильнішим. Це — Свєта та Альона. Спочатку я дав їм зрозуміти, що таке фотографія, навіщо вона потрібна, показав роботи видатних майстрів, щоб вони побачили, що таке фото не в інстаграмі, не серед друзів, а фото, яке змінює світ. Потім ми вивчали, як користуватися фотоапаратом. Дівчата все це надиво швидко засвоїли. Буквально за один урок вони вже знали, в яких умовах можуть користуватися фотоапаратом, як швидко його налаштувати. Потім ми написали у фейсбуці, що шукаємо фотоапарат для дітей, які навчаються фотографії. І справді знайшлася людина, яка його просто подарувала! Цей вчинок дав можливість дівчатам «відточувати» вміння.

Наполеглива практика
Оскільки я — портретист, я, передусім, навчаю портретам. Ми багато практикули на наших добродіях, які були нам за моделей. Я їх, звісно, не попереджав про це. Дівчата-добродійки дізнавалися про те, що їх фотографуватимуть, у машині дорогою до дитячого будинку. Для дівчат Свєти й Альони основним завданням була комунікація, яка є дуже важливою для роботи з портретами. Я їм давав багато домашніх завдань саме по роботі з іншими людьми, щоб вони не боялися бути головними на зйомці. А нещодавно ми організували зйомку у студії. Я запросив акторів Молодого театру, і вони люб’язно погодилися бути моделями. Свєта і Альона ідеально впоралися з завданням щодо комунікації: керували моделями, ставили їх у пози. Фото вийшли чудовими у плані і композиції, і світла — до них зауважень абсолютно немає. Одним словом, дівчата впоралися. Вони у мене дуже круті.

Казуси навчання
Найскладніше для дівчат у фотографії — це спілкування з людьми. Вони, як і багато з нас, не дуже добре зчитують емоції інших. Спочатку була скутість. Приміром, Свєта розгубилася: дивиться вліво, вправо, на актора Максима Зіневича і на мене, а я стою мовчу. Не витримав кажу: “Спілкуйся з ним, а не зі мною. Ти ж готувалася до зйомки, у тебе ж є всі необхідні фотографії, які ти хотіла б зробити з цими людьми”.
Завдання, яке я поставив дівчатам перед початком, було зробити серйозні портрети. Коли дівчата спілкувалися з Максимом, то чимось його розсмішили. На це Свєта йому зауважила: “Ану не смійтеся!”. Ми всі разом сміялися з цього моменту. Замість того, щоб сфотографувати справді щиру усмішку, вона його зупиняла, хоча могла отримати два класних кадри: людина усміхнена і людина серйозна. Іноді один сценарій можна відкласти на потім і використати той шанс, який даний зараз. Та це приходить із досвідом.

Бути нарівних — і без проблем
Мені комфортно у ролі вчителя. Я справді у захваті від того, що роблю, що можу ділитися своїм досвідом з дітьми. Можливо, в майбутньому їм це знадобиться. Коли навчаєш, головне — бути з ними на рівні. Я не роблю з себе вчителя, я просто людина, яка знає трішки більше за них і намагається цим поділитися. Ми — партнери. Вони свідомо підходять до навчання, а я — до викладання. Важливо вибудувати такі стосунки, щоб вони могли у будь-який час подзвонити, звернутися за порадою. Хоча скоро наш курс уже завершиться (маємо лише опанувати тільки редагування фотографій), ми залишимося друзями. Знаю, що охочі навчатися фотографії є й в інших дитбудинках. Тому, швидше за все, навчатиму і далі.

Іноді потрібно довго йти, щоб сказати: вау!
Окрім Клубу Добродіїв, я допомагаю фонду «Запорука”, який підтримує онкохворих дітей. Щоб бути добродієм, не обов’язково допомагати мільйону благодійних фондів. Адже коли ти розпилюєшся, то не можеш бути максимально ефективним. Тебе не робить поганою людиною, якщо ти відмовляєшся допомагати певному фонду, це нормально, як і вигорати, відпочивати і потім з новими силами іти в цей бій. Не бійтеся концентруватися на одному. При цьому важливо пам’ятати, що успіх ніколи не буває миттєвим. Успіх завжди підкрадається поступово. Іноді потрібно довго йти, щоб сказати: вау! Якраз у благодійності це гарно працює. Ніколи не здавайтеся і приєднуйтеся до нас. З нами ви зрозумієте принципи свідомого волонтерства і точно зможете сказати: вау, який результат!

Історію підготувала Юлія Гуз