Я дуже добре розумію тих людей, яким допомагає Клуб Добродіїв

Українська поетеса Леся Українка «щоб не плакати — сміялась», а українська добродійка Олена Крутько, щоб не впадати у відчай після вимушеної евакуації, втрати роботи й дому допомагає іншим родинам, які опинились у схожій ситуації. Вона перевіряє і верифікує анкети родин (яких Клуб Добродіїв отримав понад 10 000), спілкується з кожним, аби допомога точно дісталася свого адресата.

«Життя своє ми поставили на паузу — дуже чекаємо миру»

Олена разом з чоловіком і 14-річним сином Максимом жили у місті Кремінна Луганської області. Починаючи з 24 лютого 2022 року вони пережили все те, що випало на долю більшості жителів Східної України: втрату спокою, потужні обстріли, дні й ночі у підвалі та кілька спроб евакуації.

Ми довго сиділи в чотирьох стінах, змінюючи теплу оселю на холодний підвал й знов по колу. Обстріли посилювались, ми не знали, що робити, куди себе подіти. Кожен день починався о 5:30 зі звуків вибухів, далі ми заходили у місцеві чати, якщо зв’язок дозволяв, і раділи кожному повідомленню, бо це означало, що люди живі, до них не було прильотів або були, але вони не постраждали. Часом все так набридало, що вже не хотілось читати ні новини, ні чати, але черговий вибух змушував знову перевіряти, що і де відбувається. З часом обстріли так посилилися, що вже не можна було вийти на вулицю. Поруч з нашим домом дуже сильно прилітало, тож ми вирішили виїжджати, доки не стало запізно.

Виїхати з міста наприкінці березня родині Олени вдалося з другої спроби: в перший день колону розвернули через сильні бої на маршруті.

Нам дуже пощастило виїхати з того пекла цілими, бо через декілька днів люди їхали такою ж колоною, але потрапили під обстріл. Після того майже неможливо було виїхати, місто потрапило в окупацію. У мене в Кремінній залишились батьки і брат — з ними майже немає зв’язку.

Олена згадує, що з дому вони взяли лише по рюкзаку і каримат, адже не знали, де опиняться і що на них чекає.

Донька навчається в Полтаві, там вона зустріла хлопця з Харківської області, до якого вони переїхали з початком війни. Аня наполягла, щоб ми приїхали до неї в місто Красноград. Тут нас гарно прийняли, надали тимчасове житло. Красноград дуже нагадує наше рідне місто Кремінна, тут така ж кількість населення і схожа природа. Але життя своє ми все ж поставили на паузу — дуже чекаємо миру.

«Я не хотіла залишатися осторонь»

Опинившись у відносній безпеці і трохи освоївшись, Олена почала шукати, де вона може бути корисною. У Фейсбуці натрапила на сторінку Клубу Добродіїв, який набирав волонтерів, заповнила анкету і з початку червня взялася до роботи.

Я не хотіла залишатися осторонь, не хотіла бездіяльності — завжди намагалась бути корисною людям.

Останні два місяці Олена обробляє та перевіряє анкети родин з дітьми, які подали запит на гуманітарну допомогу від Клубу Добродіїв. Вона зв’язується з кожною сім’єю, уточнює деталі. На окупованих територіях отримати гуманітарну допомогу буває неможливо, тому таким родинам допомагають фінансово.

Я розумію, з якими проблемами стикаються люди, які опинилися в окупації, адже мої батьки та брат залишились вдома. Ці люди не можуть нічого купити своїм дітям, бояться навіть з квартир виходити. Виживають без газу, світла, води. У них перебої зі зв’язком, бо українських операторів відключили, а ті, що включили натомість, погано працюють: люди ходять по місту і шукають, де можна зловити зв’язок.

Олена розповідає, що цього тижня нарешті поспілкувалась зі своїм братом — почула його вперше за останній місяць. Свою маму вона чула понад два тижні тому.

Спілкування у Вайбері з родинами у мене практично цілодобове: я пізно лягаю й рано встаю, тому якщо хтось пише вночі, я обов’язково відповідаю. Чоловік часто каже „досить вже, лягай спати“, але я не можу. Мої родини вийшли на зв’язок — поки у них є можливість, їм потрібно відповісти. Зазвичай у мене до десяти активних чатів у Вайбері водночас. Було таке, що я перевіряла анкети два дні майже без перерви — мені чоловік лише приносив каву, навіть нічого не запитував, бачив, що я працюю. Вони з сином тоді навіть їсти собі самі готували.

Олена запевняє, що верифікувати анкети їй нескладно, попри багато організаційних зусиль, адже зараз майже кожна родина потребує допомоги.

Хтось втратив роботу, хтось виїхав з-під обстрілів, хтось сидить в окупації — у кожного своя ситуація, своя історія. Мене дуже вразила історія жінки з Маріуполя: сусідній будинок у них було повністю зруйновано, її чоловік витягнув з-під завалів однокласника свого сина, його взяли до себе, бо батьків врятувати не вдалося. За кілька днів чоловік пішов по воду й не повернувся — він досі вважається зниклим безвісти. Тоді ця жінка з дітьми сама евакуювалась із пекла куди змогла. Вона не вважає, що робить щось надзвичайне, опікуючись однокласником сина. Викликають захоплення такі люди, хоча й сльози на очах: попри всі випробування й втрати, вони не припиняють допомагати іншим, тримаються. Це дуже-дуже сильні люди.

Олена каже, що найважче зараз на окупованих територіях, адже люди залишились без роботи, без жодних виплат чи гуманітарної допомоги.

Але тішить те, що люди налаштовані патріотично, вони всі вірять в перемогу України, чекають на звільнення своїх міст і сіл. Я думаю, це їх тримає.

За словами жінки, одну з анкет заповнила 16-річна дівчина самотужки, бо її мама не вірила, що хтось їм справді допоможе. Інколи по допомогу звертаються чоловіки.

Фондів багато, але люди мені часто пишуть, що чомусь Клуб Добродіїв — єдиний, який справді допоміг, хоча вони подавали заявки всюди.

«Сидимо в чотирьох стінах»

До війни Олена понад 10 років пропрацювала у місцевій адміністрації, пройшовши весь шлях від спеціаліста до керівника апарату районної держадміністрації. За її словами, тоді також було багато звернень містян, тож вона звикла допомагати. Проте ще до війни жінка потрапила під скорочення і встала на біржу праці.

Роботи, звісно, як не було, так і немає. У Краснограді зараз дуже багато вимушених переселенців, а роботи, як і в усіх невеликих містечках, бракувало й до війни. Але я все ж маю часткову зайнятість бухгалтерською справою — копійки, але це рятує. На Західну Україну чи в Київ їхати поки не хочемо, бо намагаємось бути ближче до дому, хоч тут і не зовсім спокійно. Красноград дуже схожий на наше рідне місто, тому, поки є можливість, залишаємось тут. Далі можливо поїдемо в Полтаву разом з донькою, коли вона повернеться до навчання.

Зараз через війну, відсутність роботи, навчання або друзів, родина Олени майже весь час проводить вдома, що їм геть не властиво. Раніше вони надавали перевагу активному відпочинку — наприкінці минулого літа купили сину велосипед.

Я дуже люблю кататися на велосипеді, дуже люблю природу, у нас вона просто шикарна: Кремінщина — оаза Донбасу. До війни й пожеж у нас було дуже багато зелених насаджень, рукотворного лісу, сосен. І ми з сином багато їздили вздовж річки або по гриби минулої осені на його новому велосипеді. А зараз сидимо в чотирьох стінах, про активний відпочинок поки забули.

У волонтерстві Олена не бачить нічого особливого, бо допомагати людям для неї природно.

Хочеться бути корисною для людей, для суспільства і насамперед для дітей — вони зараз найбільше потребують нашої уваги і допомоги. Я вірю, що допомагаючи, ми наближаємо нашу перемогу.

Від початку повномасштабної війни Клуб Добродіїв допоміг понад 25 000 дітей, чиї родини залишились без можливості придбати навіть базові товари. Фонд підтримує продуктами, дитячим харчуванням, базовою дитячою гігієною, а також до кожної посилки додає прості радощі дитинства — олівці, фломастери, альбоми, аби діти мали можливість займатись звичними для них справами у цей темний час.

Історію підготувала Марина Овчиннікова