“Наші діти виросли під час війни, іншого життя вони не бачили. Ці діти зовсім інші, вони відрізняються від усіх інших – вони загартовані, не довіряють всесвіту і їм важко по-дитячому бути щасливими. І ми маємо все робити, щоб захищати дитинство”. 

Оксана Донченко, 40 років.

Історія родини Оксани Донченко – це приклад того, що не можна здаватися і складати руки навіть у найгірших ситуаціях. Після грозових хмар, завжди буде веселка. Головне, пам’ятати, що рятуючи себе, рятуй інших. 

Пані Оксана народилася у Сєвєвродонецьку, невеликому місті на Луганщині. Отримавши педагогічну освіту, тривалий час жила і працювала у Луганську. 

“У 2014 році ми проживали у Луганську. Коли почалися там бойові дії, спочатку ми переживали це у підвалах, а потім я з двома синами виїхали до Сєверодонецьку. Тільки ми приїхали, окупували і це місто, відразу на наступний день. Далі ми переміщались Луганською областю. Чекали на звільнення Луганська, а тут вже ЗСУ звільнили Сєверодонецьк і так вийшло, що на всі вісім років ми залишились там”, – розповідає вона. 

Після окупації Луганську, родина ще двічі їздила до міста, проходили блокпости, що особливо страшно з дітьми. І вчергове поверталися додому, і старший син запитав: “Мам, можемо ми більше туди не їздити, поки там не буде України”. 

Повномасштабне вторгнення росії з перших днів показало, ситуація набагато гірша, ніж була у 2014 році. 

“Коли почалася повномасштабна війна, старший син був у Харкові, навчався у коледжі. І я з перевізником поїхала у Харків забирати сина, бо їх самих не відпускали. Найстрашніше, коли бачиш ворожий прапор. Цих ворогів, які мене перевіряють, перевіряють мій український паспорт. Бачиш, що вони озброєні і не зрозуміло, що їм прийде в голову. Це не ті умови, в яким треба бути всім дітям. Я зраділа, коли прийняли постанову, коли всіх дітей примусово евакуюють із зони бойових дій. Як педагог, і як мама я рада цьому”, – каже добродійка. 

Всіма правдами, ціною надзвичайних зусиль родині вдалося виїхати з окупації на підконтрольну Україні територію. Спочатку проживали в західній частині України, потім родина переїхала до Києва. 

“Ми з чоловіком працюємо з дітьми все життя. І коли ми виїхали, мені запропонували створити дитячу кімнату, але я зрозуміла, що я не маю ресурсу, бо я зараз в таких самих обставинах і я не можу їм ніякого запропонувати. Потім ми почали налагоджувати дистанційну освіту”, – ділиться пані Оксана. 

У столиці родина почала будувати життя на новому місці. Не завжди було просто. Оксана Донченко прочитала в інтернеті інформацію про те, що Клуб Добродіїв надає допомогу родинам з дітьми. Потім побачила анкету для тих, хто бажає приєднатися в якості волонтера і заповнила її. 

“Спочатку я зареєструвалась на складі. Потім до мене приєднались чоловік Володимир і менший син Антон. Ми приходимо втрьох і нам так класно. Ми прийшли, пів дня на складі провели, стільки всього зробили. Втомлені і щасливі повертаємось додому. Хлопці на складі, коли нам двері відкривають, кажуть: “О, наша банда прийшла”, – згадує вона. 

На складі родину найбільше вразили масштаби – яку кількість допомоги передає фонд, скільки волонтерів для цього працює, як швидко все відбувається, вся злагодженість роботи. Все працює як єдиний механізм. 

До Клубу Добродіїв у добродійки великого досвіду у волонтерстві не було – з чоловіком, обоє працюють у системі освіти, організовували допомогу для діток, а коли виїхали на підконтрольну Україні територію, то вже працювали на складах, де сортували допомогу для переселенців. Пані Оксана говорить, що  волонтерство – це можливість допомагати. 

“Всім можу порадити прийти і почати, щось робити. Ти відразу відчуваєш свою причетність до чогось корисного і доброго. Ми самі у такому становищі, але коли ти допомагаєш іншим – це тебе мотивує. Або ж задонатити на чиюсь конкретну потребу. Не завжди у мене є змога задонатити. Щоб ти отак задонатив і відразу Байрактар купили”, – каже добродійка. 

Досвід у Клубі Добродіїв підтвердив – волонтерити  – це просто, не залежить від того, де і ким ти працюєш:”Ти не знаєш, кому саме ти складаєш цю посилку, але для мене дуже важливо, що ми допомагаємо саме дітям. Нещодавно ми пакували набори для постраждалої Херсонщини і це те, що дасть дітям радість – пледик, іграшка чи набори для творчості. Це для мене важливо”. 

Вчителювання, волонтерство, життя у новому місті не залишає багато часу для сумних думок. Так і родина Донеченків не з тих, хто таким думкам піддається. 

“Попри все, треба рухатись, думати, як піднімати дітей. Не думати, що страшно. Рухатись вперед. Інколи оглядаєшся назад і думаєш: “Ми правда все це пережили”. Зараз я бачу, що діти-переселенці дуже важко асимілюються. Їм хочеться додому, у свої колективи, до своїх друзів. Були в мене випадки на онлайн уроці, коли хлопчик кричав: “Я не знаю, що тут робити, я додому хочу”. І я вірю йому, бо я у такому ж стані. Але як педагог, я кажу, що поки ЗСУ та ваші батьки дають вам можливість навчатися, ми маємо її використовувати. І максимум, що ми можемо – гарно вчитися”, – каже добродійка. 

Вже зараз родина будує плани на після Перемоги. Відвідати Крим, де ніколи не були, але головна – відновити освіту там, де її знищив ворог. 

“У Луганськ ми не хочемо повертатися. Сєвєродонецьк  – це моє місто, я там народилася. Оскільки я працюю в освіті, я дуже хочу повернутися в рідне місто і відбудовувати освіту. Дуже хочу дітей, які зараз в окупації, слухають всю цю пропаганду, я хочу повернути їх до нормального життя, хочу бути дотичною. В нас не залишилось жодної вцілілої школи. Все будемо будувати. Але хочу повернутися і на власні очі побачити як все стає краще. І я знаю, що я не сама. Багато моїх колег так само хочуть повернутися додому і працювати на благо нашого міста”, – ділиться Оксана.