Анжела Семакова, 53 роки. Київ. 

“Ми все можемо, поки ми живі”. 

HR Клубу Добродіїв. Вже близько року Анжела посилює команду фонду. Народилася та виросла у Києві. У столиці закінчила юридичний факультет. 

Добродійка розповідає, що вже 30 років займається персоналом – допомагає компаніям та колективам знайти талановитого працівника. 

До повномасштабного вторгнення Анжела вела свій блог, присвячений пошуку роботи своєї мрії та секретам вибору професії.

Сама про себе говорить: “Моя робота – це моє хобі”. Але одночасно з цим захоплюється колекціонуванням ляльок ручної роботи та гончарних виробів. 

“В мене є два паралельні світи – улюблена робота та світ лялькового мистецтва, і перше, і друге  – це моє захоплення, якому я віддаю багато свого часу та частину своєї душі. І це робить мене щасливою”, – розповідає вона. 

В HR прийшла ще тоді, коли в Україні це називали “відділом кадрів”. Допоміг щасливий випадок та гарне володіння іноземною мовою. 

“Я була першим співробітником компанії Coca-Cola в Україні. Я добре володію англійською мовою і мені запропонували зустріти першого директора представництва Coca-Cola в нашій країні. Вже під час зустрічі в аеропорту отримала від нього пропозицію приєднатися до створення молодої команди. Там я пропрацювала 3,5 роки. Тут я вже займалася персоналом, рекрутингом, процедурами та мала можливість відвідати центральне представництво компанії, щоб на власні очі побачити, як працюють американські HR. Перший кодекс етики я перевезла звідти і розробила власний”, – каже  добродійка.  

Вже пізніше вона отримала другу освіту за спеціальністю “Управління бізнесом та персоналом”, що стало вже більш дотичним до того, чим Анжела займається все життя. 

“Можу сказати, що моя робота – це моє хобі. Бо надзвичайно важливо знайти саме  свою професію. 85% нашого життя ми проводимо на роботі. І я завжди розуміла, що людина ніколи не буде по-справжньому щасливою, якщо те, чим вона займається не приносить їй задоволення, комфорт та розвиток”, – каже Анджела Семакова. 

Пані Анжела протягом кар’єри змінила не одну роботу: різні напрямки, індустрії – від виробництва до рекламних креативних агентств. 

“Це були різні люди, різні компанії, різні напрямки, але єдиний фактор, який я проносила з собою – якщо ти любиш те, що ти робиш, в тебе все вийде! Навіть якщо ти чогось не знаєш, ти навчишся, головне, щоб ти любив те, що робиш і робив те, що любиш”,- каже вона. 

Анжела Семакова прийшла у благодійність ще задовго до того, як приєдналась до Клубу Добродіїв. З 2014 року, як і більшість в Україні, жінка приділяє багато часу волонтерству. Переломним моментом у власній благодійності називає час, коли після тяжкої хвороби, яку пережив чоловік, добродійка почала писати вірші: “Вони самі до мене приходять, треба лише записувати”. 

Коли назбиралося рівно 50 віршів, жінка вирішила – треба видати власну збірку. Тим більше, що це було напередодні її 50-річного ювілею. 

“Коли збірка “Мої перші 50” вийшла, я подумала – треба кошти від її реалізації витратити на добру справу. Випадково у мережі натрапила на історію дівчини-гончарки, яка внаслідок раку втратила ногу і потребувала протезування. Всі кошти за збірку я передала їй, зараз ми з нею товаришуємо”, – говорить пані Анжела. 

Після повномасштабного вторгнення добродійка почала шукати варіанти, як вона може бути корисною у складний для України час. Перші місяці опрацьовувала свідчення українців, які постраждали від бойових дій. Після того, як виконала максимальну кількість інтерв’ю з потерпілими, натрапила на оголошення керівниці Клубу Добродіїв Марії Артеменко про те, що потрібні фандрейзери і відразу написала листа. 

“Я багато працювала з благодійною допомогою, тому не боялася цього напрямку. Він для мене знайомий. Про це я прямо і заявила Марічці у червні 2022 року під час нашої зустрічі і за результатом долучилася як волонтер до команди фандрейзерів”, – каже Анджела Семакова. 

Протягом п’яти місяців була волонтером. За цей час Клуб Добродіїв почав розширювати команду, збільшувати кількість проєктів і врешті решт пані Анжела отримала пропозицію приєднатися до команди вже як HR. 

Зараз на жінку покладено багато завдань, серед основних – масштабування команди, тримати зв’язок з усіма членами колективу та написання процедур та політик для фонду. 

Пані Анжела ділиться, зважаючи на власний великий досвід роботи у різних компаніях, Клуб Добродіїв відрізняється, перш за все, тим, що команда з самого початку дуже самомотивована. 

“Раніше я часто отримувала запити від своїх керівників: “Як мотивувати команду?”. У Клубі Добродіїв все навпаки – люди у фонд приходять вже дуже мотивованими. Ми знаємо, що працюємо на добру справу. Іншої мотивації немає. Я завжди боюсь, що наша команда також може “вигоріти”. Саме тому разом з Марією Артеменко ми придумали, щоб у фонді був свій власний психолог, а також щоб люди знаходили свої захоплення, які б допомагали їм переключатись від роботи”, – каже вона. 

Анжела Семакова зізнається, що досвід волонтерства, який вона мала до співпраці з Клубом Добродіїв і під час роботи у фонді, показав, найважче для неї – емоційно налаштувати себе на те, що завжди знайдуться люди, які будуть чимось незадоволені. Тут добродійка радить пам’ятати, що добра справа, яку ти робиш  – має переважити всі негативні емоції. 

“Тим, хто хоче приєднатися до волонтерства, раджу – це дуже велика і перспективна індустрія, яка житиме завжди. Британській та американській благодійності понад 100 років. Ми мусимо це робити і розвивати, з дуже професійною складовою, щоб і український інститут благодійності був сильним”, – каже вона. 

Пані Анжела переконана, що місія Клубу Добродіїв ніколи не буде виконана – лише переживатиме певні трансформації: “Наша місія в тому, щоб допомагати в нестандартному розвитку дитини. Дати вудку, а не рибку для дитини, яка шукає свій шлях та розвиває себе і як наслідок країну. Як це може закінчитися? Це всесвітній масштаб!”

У планах на майбутнє пані Анджела відмічає чотири ключові моменти – закінчення війни, відкриття великого офіс Клубу Добродіїв, де могла б збиратися вся команда, відновлення подорожей та власного блогу про кар’єру. 

“На моїй сторінці у блозі було написано  – ми все можемо, поки ми живі. Я щиро в це вірю. Зараз хочу, щоб закінчилась війна і ми всією командою фонду збиралися разом в офісі. Я люблю наші жарти, нашу командну роботу, наше спілкування. Це дійсно щастя”, – каже добродійка.